«Що це за «хатня» сукня?» — сестра принизила мене на очах у всіх. А мій «подарунок» у відповідь змусив її втекти…
Уявите собі цю картину. Моя Олеся — справжня модниця, завжди струнка, як верба, та ще й зі смаком. А я… звичайна жінка. Трохи округлилась, з’явилась зморшка. Ну, життя ж іде — хто без них?
І кожна наша зустріч перетворювалась на справжнє випробування. Вона робила це, мабуть, не зі зла — «з турботи». Підійде, оглянутиме мене своїм пронизливим поглядом і почне:
— Марічко, ой, а це плаття трохи завуальовує твої форми… Ніби з бабусиної скрині.
— Марічко, тобі б іншу зачіску — ця тобі років з п’ять додає.
— Ой, дівчата, а помада! Такий колір ще в дитинстві моєї мами носили!
І все це з медовою посмішкою. Ніби добра мені бажає. А в мене після кожного такого «компліменту» настрій падає нижче підлоги, і в дзеркало дивитись не хочеться цілий тиждень.
Боляче? Ще й як! Я ж і так не з журналу, а тут ще й рідна сестра постійно тикає пальцем у найвразливіше.
Спершу терпіла, жартувала, мовчала. Але останньою краплею став мамин ювілей.
Я так готувалась! Купила нову сукню, зробила укладку, макіяж. Відчувала себе ніби на обкладинці!
От ми всі зібралися в ресторані. Гості, родичі — усі в найкращому. І тут підходить моя Олеся. Оглянула мене з голови до п’ят і так, щоб усі чули, випалює:
— Марічко, ну що це за сукня? Мов з села привезена! Хоча б у мене порадилась, я б тобі щось стильне підібрала.
Дівчата, у ту мить я відчула, ніби мене облили водою. Вона ж зробила це на очах у всіх! Який тут після такого святковий настрій?
І тут у мене щось перемкнуло. Досить! Глибоко вдихнула, усміхнулась найсолодшою посмішкою і перебила її:
— Олесю! — промовила я дзвінко. — Дякую за турботу! Ти ж у нас справжній експерт у вказівці на чужий недоліки!
Вона аж засяяла. Подумала, що її хвалять. Наївна…
— Раз ти така обізнана, — продовжила я, піднімаючи коробку, — ось тобі подарунок!
Усі зацікавились. Вона ждала парфумів, але всередині був сертифікат на консультацію психолога — «Як підвищити самооцінку, не принижуючи близьких». І я це голосно зачитала — так, щоб почули всі, навіть кельнер у кухні!
— Ось, сестричко! — додала я, коли вона здивовано підняла очі. — Допоможе не самостверджуватись за мій рахунок!
Треба було бачити її обличчя! Спочатку плутанина, потім зрозуміння, а потім вона почервоніла, як буряк.
У залі засміялись. Усі її шпильки вилізли назовні. Хотіла принизити мене, а вийшло навпаки.
Каденція була швидкою. Вона пробурмотала щось, схопила сумку й вибіжала.
Так, ми потім помирились. Ми ж родина.
Але з того дня вона ніколи більше не зачіпала мою зовнішність. Тепер розмови лише про погоду. І знаєте? Це чудово.
Ось така історія. Дякую, що дослухали. Пишіть у коментарях — чи було у вас щось подібне?
