Щира правда: Я зруйнувала життя колишньому чоловікові й анітрохи про це не шкодую!
Мене звати Оксана Бойко, і живу я у Кам’янці-Подільському, де Дністер обіймає стародавні мури Хмельниччини. Хочу розповісти, що діялось у моїй душі, який шлях привів мене до тріумфу над минулим. Життя жінки — це не казка про троянду, що розквітає з роками. Ні, це історія про те, як ми мудрішаємо, як перестаємо терпіти чоловічу нахабність, як із об’єкта їхньої пристрасті перетворюємося на тих, хто сам творить долю. Я знищила життя колишньому, і знаєте що? Я щаслива, як ніколи.
У юності я була наївною дурницею. Знаючи, що гарна, що чоловіки гублять голову від мого погляду, я мріяла про просте: про люблячого чоловіка, затишну домівку, щасливу родину. Вийшла заміж за Тараса — гарячого, з вогнем у очах. Після весілля народилася наша донька Марічка, а він тоді показав своє справжнє обличчя. Ласка змінювалась ревнощами, а ті — кулаками. То обсипав мене ніжностями, то бив до синців. Скаржилась матері, а та лише гнала назад: «Твій чоловік здоровий, з доброї родини! Чего тобі ще? Терпи, як усі дружини терплять!» Її слова не рятували — вони пекли. Моє життя стало коловоротом: пристрасть, бійка, примирення, знов сварка — і так без кінця.
Та всьому є межа. Одного дня я не витримала. Схопила Марічку, валізу й пішла від Тараса, грюкнувши дверима. Батьки відвернулись — для них я стала зрадницею, дурною дівчиною, яка не цінить «щастя». Скиталась по подругах, ночувала то в однієї, то в іншої. Переді мною була пітьма: самотня мати з дитиною на руках, без грошей, без даху. Здавалось, виходу нема. Але я зібралась. Влаштувалась вихователькою у дитячий садок — одразу дві проблеми: Марічка під наглядом, я з зарплатою. Потім зрозуміла: годі мені гарних хлопців, від яких лише клопіт. Час шукати чоловіка старшого, з положенням, який би цінував мене, тремтів надо мною. Правда, такі давно одружені, прикладно батьки й діди. Але я побачила їх інакше — щедрих, палких коханців.
Вони засипали мене подарунками, увагою, обіцянками. Незабаром я переїхала до розкішної квартири в центрі Кам’янця, отримала престижну роботу з високою зарплатою. Оберталась серед еліти — важливі пани, світські леви — і почувалась королевою, особливою, бажаною. Не гаяла часу: вступила до університету, перевела Марічку до престижної школи, будувала кар’єру, збирала статки. А Тарас? Він був нікчемним. Я натиснула на його батька — свекра, що хотів бачити онуку. Він платив за все: житло, машину, якою я їздила, навчання, відпочинок. Я забезпечила доньці майбутнє, вирвавши її з бідності, де гнив її батько.
І от я дізналась: Тарас збирався втекти до Канади з коханкою. Продав квартиру, авто, все майно, щоб виїхати з готівкою. Квитки куплені, через десять днів — виліт. Мене це розлютило. Не через неї — мені байдужа на цю повію. А через нього. Що буде з Марічкою, якщо знадобиться його підпис? Де я його шукатиму — у канадських преріях чи на краю світу? Ні, він мав залишитись під рукою. Я не спала ночами, думала, як його спинити. Згадала старого прихильника — впливового чиновника. Один дзвінок — і Тараса викликали на «перевірку» перед вильотом. Він запізнився на літак. Грошей на новий квиток не було — все пішло прахом. Коханка кинула його, полетіла сама, а він лишився ні з чим: без домівки, без копійки, без неї.
Вона писала йому плачливі листи з Канади, клялася у коханні, але за півроку знайшла нового чоловіка, одружилась, народила дітей. Про Тараса забула, як про поганий сон. Мені не довелося шукати його заради паперів — він був поруч, зламаний, нікому не потрібний. Я навіть не покликала його на випускний Марічки. Навіщо? Він не був батьком. Бив мене, не помічав її, а тепер лише приніс би нам сором. Зараз він прозябає десь у глушині під Кам’янцем — бідний, самотній, зів’ялий раніше часу. А я живу в центрі міста, заможна, доглянена, оточена любов’ю.
Дивлюсь у дзеркало й пишаюсь. З наївної дівчини я стала жінкою, яка ліпить свою долю. Тарас думав, що я зламаюсь, що вічно терпітиму його п’яні витівки та побої. Але я взяла гору. Зруйнувала його життя? Так, і ніскільки не шкодую. Він заслужив це — за кожен удар, за кожну сльозу, що пролила через нього. Тепер я вільна, сильна, щаслива. Марічка виросла в достатку, а я насолоджуюсь плодами своєї праці. Нехай він гниє у своїй дірі — мені до нього діла нема. Я перемогла, і це солодке почуття помсти гріє мені душу щодня.
