Щира правда: Я зруйнувала життя колишньому чоловіку і нітрохи не шкодую!
Мене звати Оксана Бойко, і я живу у Вінниці, де Південний Буг тихо обіймає береги, немов стара казка. Хочу розповісти про те, що було в моїй душі, про шлях, який привів мене до перемоги над минулим. Життя жінки — це не історія про троянду, що розквітає з роками. Ні, це оповідь про те, як ми стаємо мудрішими, як перестаємо терпіти чоловічу нахабність, як із об’єкта їхнього бажання перетворюємося на тих, хто сам творить долю. Я знищила життя колишньому чоловіку, і знаєте що? Я щаслива.
У молодості я була наївною дурницею. Розуміла, що гарна, що чоловіки губляться від мого погляду, але мріяла про звичайне: про люблячого чоловіка, затишну домівку, щасливу родину. Вийшла заміж за Ігоря — гарячого, пристрасного, з вогнем у очах. Після весілля народилася наша донька Марічка, і тоді він показав своє справжнє обличчя. Ласка змінювалася ревнощами, а ті — кулаками. То обсипав мене ніжностями, то бив до синців. Скаржилася матері, а вона відправляла мене назад: «У тебе чоловік здоровий, з заможної родини! Чого тобі ще? Терпи, як усі жінки терплять!» Її слова не рятували — вони пекли. Моє життя стало колом: пристрасть, побої, примирення, сварки — і так без кінця.
Але всьому є межа. Одного дня я не витримала. Схопила Марічку, валізу й пішла від Ігоря, грюкнувши дверима. Батьки відвернулися — для них я стала зрадницею, дурною дівчиною, яка не цінує «щастя». Блукала по подругах, ночувала то в однієї, то в іншої. Переді мною була пітьма: самотня мати з дитиною на руках, без грошей, без даху над головою. Здавалося, виходу нема. Але я зібралася. Влаштувалася вихователькою у садочок — подолала відразу дві проблеми: Марічка під наглядом, а я отримала зарплатню. Потім зрозуміла: годі мені гарненьких хлопців, від яких лише клопіт. Час шукати чоловіка з положенням, щоб цінував мене, тремтів за мене. Правда, такі давно одружені, прикладно батьки та діди. Але я побачила їх з іншого боку — як щедрих, палких коханців.
Вони засипали мене подарунками, увагою, обіцянками. Незабаром я переїхала до розкішної квартири у центрі Вінниці, отримала престижну роботу з високою зарплатою. Крутилася серед еліти — важні чини, світські леви — і почувалася королевою, особливою, бажаною. Не марнувала часу: вступила до університету, перевела Марічку до престижної школи, будувала кар’єру, збирала статки. А Ігор? Він був нікчемним. Я натиснула на його батька — свекра, який хотів бачити онуку. Це коштувало йому грошей: він оплачував Марічці все — житло, авто, що я їздила, навчання, відпочинок. Я забезпечила доньці майбутнє, вирвавши її з бідності, у якій барахтався її батько.
А потім я дізналася: Ігор збирався втекти до Канади з коханкою. Продав квартиру, машину, все майно, щоб виїхати з готівкою. Квитки куплені, через десять днів — виліт. Мене це розлютило. Не через неї — на цю розпусту мені байдуже. А через нього. Що буде з Марічкою, якщо знадобиться його підпис на документах? Де я його шукатиму — у канадських лісах чи десь на краю світу? Ні, він повинен залишитися під рукою. Я не спала ночами, думала, як його зупинити. Згадала старого залицяльника — впливового чиновника. Один дзвінок — і Ігоря викликали на «перевірку» перед самим вильотом. Він запізнився на літак. Грошей на новий квиток не було — все пішло прахом. Коханка кинула його, полетіла сама, а він залишився ні з чим: без житла, без копійки, без неї.
Вона писала йому сльозливі листи з Канади, кленлася в коханні, але через півроку знайшла там нового чоловіка, вийшла заміж, народила дітей. Про Ігоря забула, як про лихий сон. Мені не довелося шукати його заради паперів — він був поруч, зламаний, нікому не потрібний. Я навіть не запросила його на випускний Марічки. Навіщо? Він не був батьком. Бив мене, не помічав її, а тепер лише приніс би сором. Зараз він прозябає десь у глушині під Вінницею — бідний, самотній, змарнілий раніше часу. А я живу у центрі міста, заможна, доглянута, оточена любов’ю.
Я дивлюся на себе у дзеркало й пишаюся. З наївної дівчинки я перетворилася на жінку, яка сама ліпить свою долю. Ігор думав, що я зламаюся, що вічно терпітиму його п’яні витівки та побої. А я взяла гору. Зруйнувала його життя? Так, і нітрохи не шкодую. Він заслужив це — за кожен удар, за кожну сльозу, яку я пролила через нього. Тепер я вільна, сильна, щаслива. Марічка виросла у достатку, а я насолоджуюся плодами своєї праці. Нехай він гниє у своїй норі — мені до нього діла нема. Я перемогла, і це солодке почуття помсти гріє мою душу кожного дня.
