ЩАСТЯ ДЛЯ СОФІЇ
Софія давно збиралася зробити це взяти дитину з дитбудинку. Бо чоловік, з яким прожили шість років і так і не народили спільних дітей, пішов до іншої молодшої та успішнішої. А Софія ніби витратила всі сили на сімейне життя: не залишилося ні бажання, ні енергії шукати когось «і в радості, і в горі» Ні, годі. Так вона вирішила. І якщо вже витрачати теплоту душі, то не на чоловіка, а на того, хто в ній справді потребує.
Отже, почала діяти. Усе дізнала в органах опіки, зібрала документи. Тепер головне: знайти того самого хлопчиська, який стане її сином, її продовженням, і віддати йому всю ніжність, що накопичилася за 38 років.
Дуже маленького брати не хотіла боялася, що не впорається з немовлям, адже вже перейшла той вік, коли жінка мріє, сама того не усвідомлюючи, не спати ночами, пеленати, колихати та гугукати. Тому й поїхала до дитбудинку шукати три-пятирічного маля, який стане її рідним.
У трамваї хвилювалася, ніби перед першою побаченням, і навіть не помічала, що справжня весна вже розгорнулася в місті молода, шовкова, з легким морозцем та неймовірно яскравим сонцем.
Трамвай скрипів на поворотах, а Софія все хвилювалася й думала про майбутню дитину, яка вже є на цьому світі, але ще не знає, що доля призначила їх одна для одної.
За вікном клекотів весняний Київ: блищали машини, люди кудись поспішали. І жоден із них не здогадувався, що Софія їде назустріч своєму щастю. Вона відвернулася до вікна, але й там нічого не бачила усміхалася майбутньому сину, з яким зустрінеться за кілька хвилин.
Ось і зупинка. Називається просто: «Дитбудинок». Наступна «Дитсадок».
Вийшла й одразу побачила старий особняк із колонами, на яких облущилася штукатурка, колись білі, тепер вони нагадували камуфляж, ніби хтось вирішив, що так «ворог не помітить».
Увійшла, пояснила охоронцеві, і той показав кабінет директорки.
Жінка була вже немолода, майже бабуся, у саморобній розтягнутій светрі з катишками. Директорка здавалася провінційною, неуханою, але по її очим було видно вона на своєму місці. І вже дуже давно. Розмова не затяглася, бо напередодні вони телефонували.
Ну що, підемо вибирати? промовила директорка і перша підвелася з місця.
Софія послушно пішла за нею. Довгий коридор із темно-синіми панелями, директорка кидає через плече:
Молодша група зараз у ігровій, отже, й нам туди.
Відчинили двері і обоє переступили поріг.
На підлозі, застеленій килимом, і біля шаф з іграшками возилися з півтора десятка дітей. Вихователька сиділа біля вікна, щось писала, час від часу піднімаючи голову й оглядаючи порядок.
Щойно дорослі увійшли, дітвора звично кинулася до них. Обступили, обіймали за коліна, піднімали обличчя й, як горобчата, галасували навперебій:
Це за мною мама прийшла! За мною!..
Ні, це моя мамочка, я її впізнав! Я її сьогодні уві сні бачив
Мене, мене візьміть! Я ваша донечка!..
Директорка механічно гладила дітей по голівках і тихо давала Софії короткі характеристики. А Софія й розгубилася адже брати треба було всіх
Усіх разом із тим хлопчиком, що сидів біля вікна на стільчику й так і не підійшов, лише обернувся і спостерігав за звичною, мабуть, для нього сценою «дитячого аукціону».
І Софія несподівано пішла саме до нього. Підійшла й одразу поклала руку на його голову.
З-під її долоні визирали невеликі, трохи косі очі невиразного кольору, які дивно гарно пасували до скуластого обличчя, широкого носа та світлих, ледь помітних брів. Хлопчик був зовсім не схожий на того, кого вона уявляла. І ніби підтверджуючи її думку про те, що він «точно не те», промовив:
Ви мене все одно не візьмете.
А сам дивився на незнайому жінку так, ніби благав про інше.
Чому ти так вирішив, малюку? запитала Софія, не забираючи руки.
Тому що я сопливий і часто хворію. А ще в мене є сестричка, Олеська. Маленька, у яслах. Я до неї кожен день бігаю й гладжу по голівці, щоб не забула, що в неї є старший брат. А мене Тарасиком звуть, і без Олеськи я нікуди не піду
І раптом від хвилювання в нього справді потекла з носа рідина.
Ось тут і зрозуміла Софія, що все життя чекала саме на сопливого Тарасика, який часто хворіє, і на його сестричку Олеську, яку вона ще не бачила, але вже полюбила.
