ЩАСТЕ ДЛЯ ОЛЕНКИ
Оленка вже давно збиралася це зробити взяти дитину з дитбудинку. Бо чоловік, з яким прожили шість років і так і не народили своїх дітей, пішов до іншої, успішнішої та молодшої. А Оленка ніби перегоріла від сімейного життя: не було в неї ні сил, ні бажання знову шукати того, хто «і в радості, і в горі» Годі, вирішила вона. Якщо вже віддавати тепло своєї душі, то не супутникові життя, а тому, хто справді в ньому потребує.
Ось так і почала діяти. Усе зясувала в органах опіки, зібрала документи. Тепер головне: знайти того самого хлопчиська, який стане її сином, її продовженням, і віддати йому всю любов, що накопичила за 38 років.
Зовсім малу дитину брати не хотіла боялася, що з немовлям не впорається. Вона вже перейшла той вік, коли жінка мріє не спати ночами, пеленати, колихати та гугукати. Тому й поїхала в дитбудинок шукати три-пятирічного малюка, який стане їй рідним.
У трамваї хвилювалася, ніби перед першою побаченням, навіть не помічала, що в місті вже справжня весна молода, шовкова, з легким холодком і неймовірно яскравим сонцем.
Трамвай скрипів на поворотах, а Оленка все думала про майбутню дитину, яка вже є на цьому світі, але ще не знає, що саме вона призначена їй долєю.
За вікном було весняне місто: блищали машини, люди кудись поспішали. Ніхто з них не знав, що Оленка їде назустріч своєму щастю. Вона відвернулася до вікна, але його не бачила усміхалася майбутньому синові, з яким зустрінеться за кілька хвилин.
Ось і зупинка. Так і називається: «Дитбудинок» наступна «Дитсадок»
Вийшла й одразу побачила старий особняк з колонами, з яких облупилася штукатурка, і вони з білих перетворилися на камуфляжні мабуть, щоб «ворог не помітив».
Увійшла, пояснила вартовому, який вказав їй кабінет директорки.
Директорка виявилася літньою жінкою у саморобному светрі з катанками. Була вона з провінції, неухана, але по очах було видно вона тут на своєму місці. І давно. Розмовляли недовго, адже напередодні говорили по телефону.
Ну що, підемо вибирати? сказала директорка і перша підвелася.
Оленка послідувала за нею. Довгий коридор із темно-синіми панелями, а директорка, йдучи, кинула через плече:
Молодша група зараз у ігровій, отже, і нам туди. Відчинила двері, і вони разом увійшли.
Близько пятнадцяти діток хлопчиків і дівчаток возилися на килимку біля шаф із іграшками. Вихователька сиділа біля вікна, щось писала, час від часу піднімаючи голову і спостерігаючи за порядком.
Як тільки увійшли дорослі, дітвора звично кинулася до дверей. Обступили жінок, обнімали за коліна, піднімали до них обличчя й галасували навперебій:
Це за мною мама прийшла! За мною!..
Ні, це моя мамочка, я її впізнав! Я бачив її уві сні
Візьміть мене, це ж я ваша донечка!..
Директорка автоматично гладила дітей по головах і тихо давала Оленці короткі характеристики. А Оленка навіть зніяковіла адже треба було брати усіх
Усіх, разом із тим хлопчиком, що сидів на стільчику біля вікна і не підійшов, лише озирнувся через плече й дивився на звичну для нього картину «дитячих оглядів».
І Оленка чомусь пішла саме до нього. Підійшла й одразу поклала руку на його голову.
З-під її долоні визирали невеликі, трохи косі очі невиразного кольору, які дивно пасували до скуластого обличчя, широкого носа та світлих, ледь помітних брів. Хлопчик зовсім не був схожий на того, кого уявляла собі Оленка. І, ніби підтверджуючи її думку про те, що він «явно не те», промовив:
Ви мене все одно не візьмете.
А сам жагуче дивився на незнайому жінку, немов благав про інше.
Чому ти так вирішив, малюку? запитала Оленка, не забираючи руки.
Тому що я сопливий і часто хворію. А ще у мене є сестричка, Маряночка. Вона ще маленька, у яслах. Я до неї щодня бігаю, гладжу по голові, щоб не забула, що в неї є старший брат. А мене звати Тарасик, і без Маряночки я нікуди не піду
І раптом від хвилювання в нього справді покотилися соплі.
…Тут Оленка і зрозуміла, що все життя чекала саме на сопливого Тарасика, який часто хворіє, і на його сестричку Маряночку, яку вона ще не бачила, але вже полюбила
