Продавлене сукно події у кривавий плед охопило спина Оленки. Третій раз пересунула його, але добро ще тікло з голови, хоч і читала пам’яткову книгу про Слав’янську вулицю в Києві. В сусідній кімнаті ледве чутно всхлипувала Тетяна, що дала блоз в ніч на Святвечір. Оленка зітхнула, поклала знамениту книгу «Іван Франко. Найкращі оповідання» на стілець і наближилася до дверей.
— Тето, як чувати? Может, чаю?
Сестра не відповіла. Оленка аккуратно розвернула двері. Тетяна лежала, віддалившись до стіни, її плечі лускувалися по немых плакатах.
— Ну, досить мотати, — Оленка опустилася на край ліжка, погладила сестру по спині. — Від сліз роги не зменшаться.
— А мої зменшуються, — глухо пробурчала Тетяна, не повернувшись. — Іди, читай свою книжку. Я сама з цим розберусь.
Тетяна завжди так казала — «сама справлюсь». І ніколи. Скільки Оленка пам’ятала, молодша сестра увічне влазила з проблемами, а потім пурхала, що усе добре. А їй доводилось дошити її діри, листати її життя, втерати лихолітні слізи.
— Ти хочеться знати, що сталося, чи звично — будеш гніватися три дня, а потім зробиш вид, ніби нічого? — Оленка стягла з неї одіяло.
Тетяна судорожно взяла повітря і сіла, обіймаючи коліна руками. Її опухлі очі на блідому лиці скидалися на м’ячі в цирковій мисці.
— Він… він сказав, що зморений. Ти уявляєш? Зморений! Я цілі дні на роботі, потом, підметаю, роблю вранішню загінку. А він, видився, зморений! Щоб втомитися, він побіг до мами. Молить, що трохи відцідитися. Від мене!
Оленка нахабно подивилася на Темну неба. Максим завжди казав вона на нього схожий на ще не зрілого, але курячу живіт. Вищел_MUTEX, кучеряви та з ямочками, схожий на океан і дитину з золотим волоссям.
— І ніби йди. Туди й дорога, — мовила Оленка, підтискаючи сестру за руку. — Підємо, заварю діодній чай. Як тебе.
В кімнаті за вікном кипіла червона мрія. Оленка увімкнула чайник, взяла з поли дві келихи. Свій — синій, м’який з золотими смужками, і Тетянин розписаний в червоні хустинки. Над другою Оленка завжди сміялася, але сестра ображалася, і всі жарт наплеснали на пусте.
— У нього ж послезавтра день святині, — Тетяна пряла щось грубо за вушко. — Я йому подарунок купила. Дорогий.
— Віднеси мами. Пускай тепер вона його обхажує, — знизала плечима Оленка. — Тебі легко говорити. У тебе і чоловіка-то не було.
Слова стрімко прострілили пару, але Оленка зробила вид, що не помітила. Витягла з холодильника земляницю, настрікувала по три штучки в кожен келишок.
— А як добре від твого чоловіка? Лише й тим, що тугує і грохи грає. Коли він востаннє дарував букет? Чи ти вже сприйняла, подумки забувши?
Тетяна прикусила губу. В очах знову склала водна хвилька.
— Він добрий. Просто тепер терем.
— Терем? У нього чи двоє дітей, чи іпотека, чи старі бабусі, за якими потрібно знати? Ні. Просто звичайний слабкулик, який усякий раз, як трохи поскладніше стає, біжить до мами. Ти заслуговуєш на краще.
— Він обіцяє змінитися.
— Як зав завжди вони обіцяють, — Оленка розлила чай по келишках. — Пам’ятаєш, що бабуся казала? «Чоловіки — як мангала. Якщо тебе не пасує — очищи їх, і всё одно не виходить.»
Тетяна неволі засміялася, пам’ятаючи бабушкині присказочки.
— Я люблю його, — сказала вона тихо.
— Любов любов’ю, а жити-то як? — Оленка протягнула келишок. — Ти ж усе сама робиш. Що він дає тобі, окрім проблем?
Тетяна замовкла, греючи руки о келишок. За вікном почав витікати дощ, краплі стукали по карнизу, створюючи звичайний фон.
— Знаєш, я ж також не залізна, — нарешті виділа Тетяна, не піднімаючи очей. — Іноді хочеться, щоб хтось обняв і сказав, що всі добре на світі. Даже якщо це не відчувається.
Оленка зітхнула. Вона ніколи не зрозуміла цеєї Тетянини потреби в утішенні. Сама звикла швидко поправляти, замість щоб скаржитися.
— Тето, ти сильна. Подивися, скільки ти вже здолала. Пам’ятаєш, як на факультеті сказали, що не здаш вищу математику? А ти знесла їх. Пам’ятаєш, як боялась іти на співбесіду на особу позицію? А тепер у тебе чинна вища копірка. Чому ти буськати з чоловіком, який біжить?
— Бо… — Тетяна заждала. — Бо я його люблю. І знаю, що він хороший.
— Він поверх звукам, — фыркала Оленка. — Лише толку від цього немає.
Мобільний Тетяни проломився з текстовим повідомленням. Вона відчула себе, розкриваючи трубку. Прочитала і засміялася скрізь плаки.
— Він запитує, чи треба щось з магазину.
— Він біг три години назад, а тепер запитує про магазин? — Оленка закрутила очі. — І ти йому відповіси?
— Звісно, — Тетяна лягла пальцями на клавістику. — Напишу, щоб з ними молока і хліба.
— І знову усе по кругу, — пробурчала Оленка, глядаючи в вікно на зміцневший дощ.
К вечеру Максим вернувся, натиснув кілька пакетів. Крім молока і хліба, він привіз фрукти, сік, печиво і маленький букетик полевих квітів.
— Нагляд, — сказав, протягуючи букет Тетяні. — По дорозі бабуся торгувала. Такі прості, а красиві. Як ти.
Тетяна провеселилася. Оленка уявно простягла руки до стелі.
— Привіт, Оленко, — Максим кивнув їй. — На довго до нас?
— На тиждень, — Оленка спробувала прозвучати прийнятим. — Подивлюся, як вона справиться, і назад до землянки.
— Здива, — він усміхнувся, але очі залишилися напужені. — Тето, я там наш забаву взяв. Будеш?
— Буду, — Тетяна уже весь час пошукувала вазу для квітів. — Оленко, приєднається?
— Ні, дякую, — Оленка піднялася з-за столу. — Піду фоном книжку.
— Обиділася? — тихо запитала Тетяна, коли сестра уходила до кухні.
— Ні, — Оленка обернулася в дверях. — Просто не хочу мешкати в ваших відкриттях.
Кидаючись до кімнати, лежачи с пледом з блузкою, Оленка почула сміх сестри. Потім голос Максима, що розповідав якесь історію із хітиним захватом. Знову сміх.
«Як діти, правда, діти,» — думала Оленка, намагаючись зосередитися на тексті.
Вранці Тетяна кинулася на черв’як праці, залишенним на столі. Яичник із помідорами в тейсі і кава в термосі. Оленка трохи ходила на каву, коли в кімнату зайшов Максим.
— Доброго вранку, — кивнув він і поліз до холодильника. — Ти не проти, якщо я також позавтракаю?
— Твоя кухня, — кілька плечим додала Оленка.
Максим дістав йогурт, насыпав в нього хрущі і сів далі від неї.
— Тетяна розповіла про те, що я біг до мами? — запитав прямо.
— А що, це неправда?
— Правда, — він помешав йогурт ложкою. — Я справді морений, Оленко. Знаю, ти мене пасуєш.
— Нічого правди.
— Але думала, — він сумно посміхнувся. — І, можливо, ти права. Просто. Тетяна так сильна, така впевнена. Іноді поруч із нею я чуватися. як курючий на все… лишній. Так ніби я їй і не потребу.
Оленка задумливо дивилася на нього. Максим виглядав іскренньо, що в його очах читалася правдива леда.
— Вона тебе любить, — сказала Оленка через паузу. — Але я справді не мотаю, чому.
— Я також не зразу не відчуваю себе тримали… — він поклав йогурт. — Знаєш, я добре стараюсь. Але що б я нікож ні зробив, вона все одно буде краще. Я починю кран — виявиться, що я не докрутив. Я зроблю вечерню — вона скаже, що можна додати інші спеції. Я подпошу на хорошу роботу — через піврік вона буде заробляти удвічі більше.
— І що, ти її за це ненавидиш? — Оленка підняла брову.
— Ні! Звісно ні, — він похитав головою. — Я захоплював її. Але іноді… іноді мені просто хочеться чути, що я щось значу. Що я йому щасливий.
Оленка допила каву і погордо дивилась на чоловіка сестри.
— Знаєш, най смішне? Тетяна думає, що недостатньо хороша для тебе. Що вона тільки працює, тільки складно живе, тільки там пише все… так мало.
— Так? — очі відразу порахувалися.
— Так, — кивнула Оленка. — Так що ви обидва по-своєму нещасні. І обидва якось не можете об цьому поговорити.
— Я став до… — починав він.
— Став? — перебила Оленка. — А потім побіг до знайомих. Дуже по-доброму.
Максим зітхнув і опустив очі.
— Знаєш, тобі варто почати з малого, — продовжила Оленка, вже справжніше. — Не прагай стати суперлюдиною. Просто… будь поряд, коли треба. Підтримуй. Вона мається сильна, але вона також почувається. Їй також страшно. Вона також мається.
— Я не знав… — пробурчав Максим.
— Потому что не спитал, — Оленка пішла у раковину. — А тепер простити, мені треба працювати. Відмінно від тих, у кого є вільний день.
Вечором Тетяна вернулася додому з праці раніше звично. Вона виглядала втомлена, але очі світилися двоєм.
— Оленко, ти не захочеш! — вигукнула з порога. — Мені далі підняття! Тепер я буду вести відділ!
— Вітаю! — Оленка обняла сестру. — Я завжди знала, що ти далеко піднімеш.
— А де Максим? — Тетяна осмотрілася. — Я хотіла першим розповісти, але він не бере трубку.
— Не знаю, — скинула плечами Оленка. — Пішов кудись після обіду. Сказав, що у нього діла.
Тетянине обличчя трохи піднілося, але вона швидко взяла себе в руки.
— Ну і ладно. Тоді першою знати ти. Це ще краще — з тобою можна іскренньо порадіти, а не думать про те, як би не зачепти чиїсь чутки.
Оленка хмуро сповільнила.
— То і ти не можете при чоловіку радіти своїм усіх?
— Можу, звісно, — Тетяна скинула куртку і підвісила на вешілку. — Просто… ти ж знаєш, у нього з працею не все кілько. Не хочу додатково нагадувати.
— А що підтримка? Разве він не повинен радіти твоїм успіхам?
— Повинен, звісно, — Тетяна пішла на кухню. — Але він ж чоловік. Йому важливо чути, що він головний.
Оленка похитала головою, але мовчала. Бити з сестрою не хотілася.
Через годину, коли Тетяна готувала вечеру, а Оленка допомагала їй різати овочі для салату, вернувся Максим. В руках у нього була коробка, перев’язана стрічкою.
— Привіт, — він поцілував жену в щічку. — Як справи? Як праця?
— Дуже добре! — Тетяна вирішила не казати про повышение. — А ти де був?
— По ділах, — розважно насмішився Максим. — Ось, тримай. Це тобі.
Він протяг коробку. Тетяна здивовано подивилася на нього.
— Але у мене ж не день святині.
— А потрібно підстава, щоб подарувати подарунок любимій жені? — він підмигнув.
Тетяна зв’язала стрічку і відкрила коробку. Усередині лежав красивий щоденник у вельетонковому піроплеті.
— Вау… — застогнула Тетяна. — Він чудовий. Дякую!
— Відкрій його, — попросив Максим.
Тетяна відкрив щоденник. На першій стрічі була написана, зроблена знайомим почерком: «Моїй найсильнішої, найкращій, найумнішій жені. Я пасуєш за тобою. М.»
Очі Тетяни наповнилися сліз.
— Як ти… — почила вона.
— Твоя керівниця подзвонила, — усміхнувся Максим. — Хотіла знати, не плануємо ли маємо відзначити твій вибір. Ти не подумаєш, що я таким кількістю пасуєш за тобою. Катю. Ти заслуговуєш це повышение більше, ніж хтось.
Тетяна кріпко обняла чоловіка, уткнув обличчя в його фіранте.
— А я боялася, що не розказати, — призналася вона. — Думала, що він схлипав.
— Схлипав? Чого б? — Максим гладив її по волоссю. — Я завжди звісно, що ти талановита. І я радий, що інші також це бачать.
Оленка спостерігала за ними з краю кухні. Щось проміняло в їхніх відношеннях, щось невловиме, але важливе.
— Я, пожалуй, піду, — сказала вона, зузуркаючи руки тканиною. — У вас тут своя атмосфера намечается.
— Да, — Тетяна відійшла від чоловіка. — Залишся. Ми зараз відзначимо моє вибір. Разом.
— Іншим разом, — Оленка засміялася. — Ще працю проміняти на хітий.
Уходячи, вона почула, як Максим тихо говорить Тетяні:
— Знаєш, я тут подумав… Може, мені варто записатися на курси фотографії? Я завжди цим захоплювався, але так якось не обіцяв.
— Це чудова ідея! — у голосі Тетяни звучав неподобний восторг. — У тебе ж завжди так добре виходили фотографії!
Оленка закрила за собою двері і засміялася. Мабуть, вона помилялася про Максима. Мабуть, він не так уж і поганий. Просто кожному з нас іноді потрібно трохи підтримки, щоб знайти власну силу.
На наступний день, за молоном, Тетяна виглядала звично задумливою.
— Оленко, можно ти запитай?
— Звісно, — Оленка намазувала тост джимом.
— Ти ніколи не думала, що твоя… сила може відштовхувати?
Оленка здивовано підняла брови.
— У якому смислі?
— Ну, ти завжди така впевнена, така самодостаточна. Тобі ніколи не сталося, що чоловіки можуть цим стикнутись?
— А повинно? — Оленка відкусила тост.
— Не знаю, — Тетяна обернула чашку в руках. — Просто… Максим учорав казав, що іноді боїться не відповісти тебе. Що ти йому прямо виходить сильнішою, сильнішою. І я подумала про тебе. Мабуть, тому ти до сих пор одна? Тому що не дозволяєш чоловікам відчути себе потрібними?
Оленка повільно поклала тост назад в тарілку.
— Ти пропонуєш мені притворятся слабкою, щоб там який-небудь чоловік відчув себе сильним?
— Ні, не притворится, — Тетяна похитала головою. — Просто… мабуть, іноді потрібно дозволити іншим теж робити сильними? Не завжди все контролувати, не виняти повної.
Оленка хотіла суперечити, але раптом зрозуміла, що сестра, мабуть, права. Скільки разів вона усі свої справи робити сама, благо вона не казати слабкою чи залежною?
— Ти даєш мені харч для роздумів, Тетю, — тільки казала Оленка. — Дякую.
— Я не хотіла тебе обидіти, — швидко додала Тетяна. — Просто подумала, що…
— Усі в порядку, — Оленка накрила ладонню руку сестри. — Правда.
Перед поїздом Оленка допомагала Тетяні готовити святкове вечерню — Максим запросив друзів відзначити підвищення жінки. Сам він уловив в магазин за недостаючими продуктами, залишив сестер вдвох.
— Знаєш, я рада за тебе, — казала Оленка, нарезаючи на кухні. — Максим дійсно старається.
— Так, — Тетяна усміхнулася. — Знаєш, він учорав казав, що хоче навчитися готовитися. Уявляєш? Максим, який раніше і яйця з трудом смажив!
— Людям властиво змінюватися, — філософічно зажурила Оленка.
— А ще він казав, що хоче, щоб ми були командою. Щоб не я сильна, а він слабкий, або навпаки, а ми разом — сильні.
— Мудро, — підтвердить Оленка.
— А ще він казав дяку.
— За що?
— За те, що ти допомогла йому зрозуміти кое-що важливе, — Тетяна поглянула на сестру. — Що це було? Про що ви говорили?
— Про силу, — просто відповіла Оленка. — Про те, що сила — це не тільки знати все діяти самому. Іноді сила — це знати просити про допомогу. Знати себе як вразливий.
Тетяна обняла сестру.
— Дякую тобі. За все.
— Да залиш, — смутилася Оленка. — Я нічого особливого не зробила.
— Зробила, — суворо сказала Тетяна. — Ти помагла нам обох стати трохи краще.
Після вечерню, коли гості розійшлися, Оленка сиділа на балконі з чашкою чайу. До неї присоединився Максим.
— Не помешаю? — запитав він.
— Ні, сідай, — Оленка відступилася, звільняючи місце.
Найкілька діл я вони сиділи мовчки, глядячи на ночне небо.
— Знаєш, я завжди трохи боявся тебе, — раптом признався Максим.
— Боявся? — здивувалася Оленка. — Чому?
— Ти така… єдина. Впевнена. Стороном із тобою я завжди чуваюсь якимось недовершим. — він усміхнувся. — Але тепер я зрозумів, що ти ще. просто инша. І твоя сила — це не те, чого забоїтися. Це те, чому можна навчатися.
Оленка засміялася, глядячи на зорі.
— А там зрозуміло завжди трохи завижу тебе, — сказала тихо.
— Мені? — він з дивом подивився на неї. — Чого тут завидувати?
— Твоєму вмінню любити. Твоїй відкритості. Тому, як ти думаєш про Тетяну, коли думаєш, що ніхто не бачить.
Максим смущенно кашлянув.
— Нічого особливого. Я просто кохаю її.
— Це принесе особливе, — Оленка допила чай. — Любить кого-то так, щоб не бояться бути самим. Не бояться бути слабким.
В кімнаті Тетяна вже забирала речі Оленки.
— Зайой тебе почитаєш? — запитала Оленка, входячи. — Я б і сама справилась.
— Знаю, — усміхнулася Тетяна. — Але іноді навіть сильним сестрам потрібна допомога.
Оленка обійняла її, почувши зростаючі слізи.
— Ти змінилася, — сказала Тетяна, глядучи сестрі в очі. — Щось в тобі стало мяковішою.
— А ти стала впевнінішою, — відповіла Оленка. — Мабуть, ми обе чогось навчилися?
— Мабуть, — кивнула Тетяна. — І знаєш що? Я думаю, твій мужде також ще має бути в якійсь середині. Той, хто не відбіжить себе силу, а доповнить її своєю.
Оленка засміялася, згадуючи слова сестри про те, щоб іноді допустити, щоб інші були сильними.
— Кто знає, — сказала вона. — Мабуть, я просто не давала йому шанса знайти мене.
Уранці, перед поїздом, Оленка кілько раз обняла сестру.
— Звони частіше, — просила Тетяна. — І не тільки коли у мене проблеми.
— Обіцую, — кивнула Оленка. — І ти… будь щасливою, ладно?
— Уже, — засміялася Тетяна.
Максим провів Оленку до вокзалу. По дорозі вони мовчали, але це було зручне мовчання двох людей, які навіть нарешті зрозуміли один одного.
— Береги її, — сказала Оленка, коли вони зупинились.
— Всіх, — серйозно відповів Максим. — А ти береги себе.
Оленка кивнула і поїхала до потяга. Вона відчувала незвичайну легкость, як ніби те, що впустило всередині. Мабуть, вічна необхідність бути сильною. Мабуть, страх показати собі слабкість.
В потязі вона винесла телефон і відкривла контакти. Палець завис над ім’ям, яке давно не набирала. Андрій. Людина, яка колись намагався пробиться через її захисту, але не зміг. Іли це вона не дозволила?
«Привіт, давно не було. Як справи?» — написала вона і натиснула «відправити», пріоритетно передумала.
Потяг тронувся, увозячи її назад в привичну життя, яке, мабуть, більше не будет звичайним.
