Ой, дитиночко, якби ти знала, яке життя мені довелося прожити… Ось сиджу тепер у цьому будинку для літніх, слухаю, як годинник цокає, а перед очима — наче у кіно — той день, коли моє серце вперше розірвалося натроє.
Пам’ятаю, поверталась я тоді до свого рідного міста. Потяг зупинився, а я з коляскою — вагою на двох, для двійняток — не могла вийти. Раптом підходить чоловік літній, чемний, як то колись бувало. Допоміг і коляску спустити, і валізу зняти. У хлопчика — блакитний комбінезон, у дівчинки — рожевий, а обличчя — мов дві краплі води.
Я подякувала йому, кажу: «Дякую, далі мене зустрінуть». І справді — моя подруга Оля біжить, на шпильках по льоду! Задихана, кричить: «Пробач, запізнилася!» Ми обнялися, вона схопила валізу й аж скривилася: «Як ти, така крихітка, таку тяжчину тягаєш?» А я лише посміхнулася: «Нема вибору — дітки ж мої».
А Оля, лукаво подивившись на дітей, кидає: «Та вони ж — копія твого Захарчука». А в мені — ніби ніж у серце, бо це прізвище й досі пече. Відповідаю різко: «У них інший батько». А вона не вірить, розпитує. А я мовчу, бо ніхто не має знати правди.
А правда була ось яка… Я тоді дізналася, що вагітна. Двоє одразу! Бог помилував після років спроб і лікарських діагнозів «майже неможливо». Бігла додому, щоб зробити чоловікові сюрприз. Він мав бути у від’їзді, але повернувся раніше. Я відчинила двері — а там вони. Моя молодша сестра Марічка і мій Віктор. Гoлі, в обіймах, сплять, як колись я з ним.
Я завмерла, наче кам’яна, а Марічка ще й подивилася мені в очі — бачила, що я все зрозуміла. Як вийшла — не пам’ятаю. Лише фото з УЗД у кишені та мороз, якого не відчувала через холод у душі.
Сцен не влаштовувала. Просто зачинила двері й пішла. Поклялася: не пробачу. Про дітей нікому не скажу — хай будуть тільки мої.
Вагітність була важкою, але я трималася. Захарчук ще бігав, щось бурмотів, не розумів, чому я пішла. А я збрехала, що покохала іншого. Нехай думає, що хоче. А Марічка швидко до нього переїхала, у квартирі тепер господарка.
Я виїхала далеко, почала все з нуля. Діти стали моїм спасінням.
А того дня, коли Оля зустріла мене, ми вже йшли до таксі, коли колесо коляски застрягло й вдарилося об джип. Я перевірила дітей — живі, здорові, як раптом чую: «Оленко?» Піднімаю очі — а це він. Мій колишній.
І знаєш, як тоді серце защеміло? Бо скільки б років не минуло, є рани, що не загоюються. Отак і живу з ними тут, серед таких самих старих, і думаю — може, якби тоді все було інакше, то й старість була б світлішою…
