Ой, діточки мої, присідайте ближче, розповім вам казку, яку чула тут, у будинку для літніх, від сусідки по кімнаті. Мене, стареньку, сюди родичі відправили, то тепер я тільки слухаю різні історії та вам їх переказую. А ця — про Оксану та її сина Івасика, якого вона дванадцять років не бачила. Слухайте уважно, бо серце від неї болить.
Стояла Оксана біля старої хрущовки, тремтіла, не могла набратися сміливості натиснути кнопку домофона. У кишені — зім’ятий папірець з адресою, яку дізналася через знайомих. Дванадцять років минуло з того часу, коли вона, молода й наївна, покинула свого новонародженого синочка.
«Що ти робиш?» — шепотіла сама до себе. — «Думаєш, тебе тут хтось чекає?»
Ноги наче приросли до землі — ні вперед, ні назад. У голові крутились спогади: їй двадцять два, вона налякана, сама не своя після того, як Тарас, її чоловік, усе зруйнував. Красунчик був, балакучий, але легковажний. Пив, грав у карти, а квартиру, що батьки Оксани їм на весілля подарували, за півроку програв.
«Не журись, рибко,» — казав, цілуючи її в чоло. — «Я все поверну, побачиш.»
А коли дізнався, що вона вагітна, зник на три тижні. Повернувся з синяком під оком.
«Борги віддавав,» — буркнув. — «Може, ну його, цю дитину? Не до неї нам зараз.»
Це й стало останньою краплею. Оксана, на сьомому місяці, подала на розлучення. Батьки підтримали, але сказали різко: «З Тарасом — жодного слова!» Пологи були важкі, хлопчик народився слабким, лікарі боролися за його життя. А потім Тарас вдерся до палати — п’яний, як діжка. Охорона його викинула, але наступного дня він прийшов тверезий, з квітами та іграшками.
«Оксанко, пробач,» — благав на колінах. — «Я змінюсь, клянусь!»
Але її мати, яка завжди була проти Тараса, влаштувала сцену:
«Або кидаєш дитину й їдеш з нами до Львова, або ми тебе більше не знаємо! Вибирай — ми чи цей горілчаний нероба!»
Оксані двадцять два, вона після пологів, розлучення, зради. Без роботи, без дому, без сил. І зробила помилку, за яку шкодувала все життя. Віддала сина Тарасовій матері, Ганні Іванівні. Та глянула на неї з такою зневагою, що Оксана ледве не згоріла від сорому.
«Підпиши тут,» — сухо сказала, простягаючи папери. — «І йди геть.»
Роки минали, Оксана намагалася забути. Переїхала з батьками до Львова, закінчила курси бухгалтерів, знайшла роботу. Батьки загинули в аварії, залишивши їй маленьку квартирку та борги. Вона вибивалася з сил, щоб розплатитися. Кохання? Двічі пробувала, але варто було згадати про дітей — тікала. Як розповіси, що сина покинула?
А півроку тому їй поставили діагноз — рак. Операція вдалася, але лікар сказав:
«Дітей більше не буде, Оксанко.»
Тоді вона й зрозуміла — треба спробувати. Хоч побачити його, переконатися, що він щасливий.
Раптом двері під’їзду відчинилися, вийшов хлопчина у спортивному костюмі. Оксана аж завмерла — її очі, її підборіддя, тільки вже не немовля, а дванадцятирічний хлопець.
«Ви когось чекаєте?» — спитав він, тримаючи двері.
«Я… так… ні,» — пробурмотіла вона.
Він знизав плечима й пішов. А вона дивилася йому вслід, аж серце стиснулося.
«Івасику!» — гукнули з подвір’я. — «Іди швидше, без тебе не почнемо!»
Івасик. Його звали Іванко. Вона навіть імені не знала. Повернулася, щоб піти, але зупинилася. Ні, так не можна. Треба спробувати. Натиснула кнопку домофона.
«Хто там?» — голос Ганни Іванівни.
«Це Оксана. Можна піднятися?»
Тиша. Потім — клацання замка.
Квартира не змінилася — ті ж шпалери, запах валер’янки та вареників. Ганна Іванівна постаріла, але трималася гордо.
«Нащо прийшла?» — запитала різко.
«Дізнатися, як він. Як Іванко.»
«Звідки знаєш, як його звуть?»
«Чула, як кликали.»
Вона хмикнула:
«Ну, заходь на кухню. Поговоримо.»
За чаєм усе виявилося. Тарас не змінився — пив, грав, залізав у борги. Два роки тому його знайшли мертвим у занед
