Помилка твого минулого
«Вона тобі не мати, як ти не розумієш! Я тебе виростила! Ось такого клубочка з дому маляти забрали,» – біля порога на коленях стояла жінка, обіймаючи ноги доньки.
«Як я тепер маю жити, по-твоєму? Ось скажи мені? Відпусти! Відпусти, кажу!»
Соломія вирвалася з обіймів матері й вилетіла з квартири. А Марія так і лишилася сидіти біля дверей, захлипаючи від сліз. Перед очима стояла картина: от вона – молода Марія – міцно стискає руку чоловіка. Вони стояли в кабінеті, куди принесли маленьку дівчинку. Дитина міцно спала, але на мить відкрила оченята, потім знову занурилася у сон.
«Відмовниця. Мати – дівчина молода, але здорова. Народила й одразу написала відмову,» – сказала соціальний працівник, не церемонячись у виразах. «Дитина за всіма показниками в нормі, але є деякі… психологічні аспекти.»
«Ви повинні розуміти, діти, які потрапляють до нас із пологових будинків, мають особливості. Вони коректуються, але це довгий процес. Не всі батьки до цього готові,» – втрутилася психологиня.
«Що ви маєте на увазі?» – запитав Микола, чоловік Марії.
«Діти-відмовники бувають… трохи відстороненими. Вони можуть видавати специфічні звуки, наприклад, так їм легше засинати. Можуть бути спалахи агресії. Дитина потрапляє у нове середовище, і навіть старшим дітям це дається непросто.»
Марія слухала фахівців, але їхні слова її не лякали. Вона знала – вони впораються. І Микола впорається.
Думки перервав брязкіт ключів. Жінка підхопилася, сподіваючись, що Соломія повернулася. Але на порозі стояв Микола – збентежений і здивований.
«Ти чого тут? Що трапилося?» – перелякано запитав він. «Де Соломія?»
«Соломія? Пішла до своєї… матері,» – Марія без сил знову опустилася на підлогу й розплакалася. Микола сів поруч.
«Значить, настав той день, Маріє. Ми з тобою сотні разів це обговорювали. Ти обіцяла зрозуміти й прийняти будь-яку її реакцію.»
«Я пам’ятаю,» – прошепотіла жінка, «але я не думала, що буде так важко.»
Микола обійняв дружину, притиснув до себе. Останні шістнадцять років вони ретельно приховували від Соломії, що вона усиновлена. Оточили дитину турботою, і дівчинка майже відразу адаптувалася. Але не було дня, щоб Марія з Миколою не переживали, що одного разу Соломія дізнається правду.
І цей день настав. Наодинці вдома дівчина шукала старий фотоальбом. Їй щораз частіше казали, що вона не схожа на батьків. Занадто смаглява, міцна на тлі білявих і струнких Миколи й Марії. Соломія жартома запитувала матір, чи не переплутали її у пологовому. Але Марія блідла, а потім так знесилювалася, що кілька разів доводилося викликати швидку.
І дівчина вирішила дізнатися сама. Вона шукала альбом, щоб порівняти себе з родичами. Соломія знала, що рецесивні гени можуть проявитися через покоління, але їй потрібні були докази.
У пошуках альбому вона натрапила на наволочку, у якій щось було заховане. Якби не торкнулася – ніколи б не здогадалася.
Дівчина розгорнула наволочку й дістала старі, пожовклі папери. Погляд впав на перший документ. У цю мить ноги перестали слухатися, а у вухах дзвеніло. Вона протерла очі й глянула ще раз:
«Акт про народження №1342456. Від 13.02.2004. Жива. Стать: жіноча. Вага: 3,245. Зріст: 52 см. Відомості про батьків… Батько (прочерк)… Мати – Ковальчук Наталія Олексіївна. 02.11.1986 р.н.»
«Мамо, що це?» – Соломія махала папером. Обличчя було опухлим від сліз, але тепер вона була спокійна.
«Соломіє… Де ти це знайшла?» – тихо запитала Марія, простягаючи руку за документом.
«Зараз про це будемо говорити, мамо? Чи краще називати тебе тітею Марією?»
«Не кажи так. Я твоя мати. Єдина!»
«А по документах – не єдина!» – різко відповіла Соломія.
«Доню… Ми мали раніше розказати, але ти ж вже доросла, розумієш, ми боялися твоєї реакції.»
«Боялися? А зараз не боїтесь, коли я дізнаюся ось так?»
«Як страшного сну боялася й досі боюся, Соломіє…»
«Просто не розумію, як можна брехати стільки років. Я ж відчувала, що щось не так. Навіть люди помічали, що я на вас не схожа,» – обличчя Соломії раптом прояснилося. «Ось у чому річ… Тепер зрозуміло, чому ти так реагувала на мої жарти про підкидишів! А я думала, що ти просто надто чутлива.»
«Доню, не кажи так. Ми ж тебе не вкрали. Забрали крихітною, з недовісом. Виходили, виростили. Ніколи навіть думки не було, що ти не рідна!»
«А в мене тепер є! І як мені з цим жити?» – по щоках Соломії котилися сльози.
Марія намагалася обійняти доньку. Благала поговорити, вислухати, зрозуміти. Але Соломія відсторонилася й почала збирати речі.
«Доню, куди ти? Не йди, прошу. Давай поговоримо.»
«Йду до матері.»
«Ти збожеволіла? Де ти її шСоломія стояла в обіймах Марії та Миколи, усвідомлюючи, що справжня родина – це не кров, а любов, яку вони дарували їй щодня.
