**Самотня**
Прокинувшись, Марія звичково повернула голову до місця, де спав чоловік Тарас, і здивувалась — поруч нікого не було. Глянула на годинник, подумала:
— Знову вирішив сніданок приготувати, щоб мене здивувати.
Марія підвелась з ліжка й підійшла до вікна, розсунула щільні штори. Яскраве сонячне світло вдарило в очі, від чого вона миттєво зажмурилась.
— Ох, яка краса, сьогодні чудова погода, — відчинила двері на балкон і вийшла.
— Як же добре… Літо, тепло, сонце. І я сьогодні вдома. Діти дали мені вихідний. Хоч з чоловіком удвох проведемо час, можна й на прогулянку піти.
Марія недавно на пенсії, Тарас — військовий пенсіонер, але працює охоронцем. Пішов на роботу, бо не хоче сидіти вдома сам. Дружина доглядає за внуком, п’ятирічним Олежком. Донька не хоче віддавати його до садка — хлопчик часто хворіє.
У Оленки довго не було дітей, з чоловіком прожили десять років, перш ніж вона завагітніла. Вона лікувалась, і нарешті народила. Увесь цей час боялась, що її чоловік Андрій не витримає й піде до іншої. Та, слава Богу, все обійшлось. Андрій терпляче чекав і жалував дружину.
Оленка вийшла заміж після університету. Вона була єдиною донькою у Марії й Тараса.
— Мамо-тату, я виходжу заміж за Андрія, — одного разу оголосила донька, а батьки остопіли.
Вони й гадки не мали, що їхня кохана донечка просто так повідомить про весілля.
— Житимемо в Андрія в квартирі, тож я від вас поїду, мої рідненькі.
— Оленко, може, залишишся у нас? Місця всім вистачить, — запропонувала мати. — Адже Андрій живе на околиці міста.
— Та все добре, мамо, — Олена легковажно махнула рукою. — І не переймайся, ви ж з татом залишаєтесь удвох, не сумуватимете.
Після переїзду Оленки в їхній квартирі стало тихо. І взагалі життя змінилось. Правда, Тарас намагався більше уваги приділяти дружині, але вона все одно сумувала за донечкою. І замість того, щоб після роботи їхати додому, вона мчала через все місто до молодих із повними пакетами продуктів. Добре, що працювала в школі, викладала біологію — після третьої години вже була вільна, тому могла собі дозволити такі поїздки.
— Мамо, навіщо ти везеш стільки їжі? Ми не голодні, обидва працюємо, — бурчала донька, викладаючи продукти на стіл. — Тато вдома сам, напевно, голодний сидить, тебе чекає.
— Та що ти кажеш, доню! Тато ж не дитина, якщо треба, сам собі приготує, ще й мені залишить.
Але Марія відчула, що її часті приїзди не надто тішать доньку зя
