— Мамочко, чому ти мене тут залишила? Ти ж знала, як мені буде важко з ним…
Христина тихо плакала, сидячи біля материної могили. Вітчим сьогодні поїхав у місто — продавати молоко, яйця й інше, що вродилося в їхньому господарстві. А вродилося багато. Усе село вважало, що саме це господарство й згубило красуню Марічку.
Колись Марічка закохалася. Хлопець був гарний, розумний, добрий. Збиралися одружитися, та не судилося — зник у лісі на полюванні. Навесні знайшли лише те, що залишилося. А Марічка народила. У селі закони особливі — усі її осудили, а батько з хати вигнав, пішла вона з дівчинкою по світу. Ось Іван і прихистив її, дав дах над головою, свою прізвище.
Кажуть, що Іван давно в неї закоханий був, та дістав відмову. А тут така удача — Іван не розгубився. Люди зітхали. З одного боку, ніби й молодець Іван, а з іншого…
Надто вже жадібним він був. Швидко зрозумів — Марічка молода, міцна, чудова помічниця у господарстві. Христина пам’ятала, як мати поверталася з поля й падала. А ще пам’ятала, які в неї були руки. Тверді, усі в мозолях. Тоді у них було три корови, дві свиноматки, вівці, ну й птиця… І великий город.
А потім мати захворіла. Христині тоді лише 10 років виповнилося. Дівчинка сиділа біля неї й плакала, а мати тримала її рученятко в своїй і швидко шепотіла:
— Христинко, донечко моя. Як тільки паспорт отримаєш, тікай. Тікай у місто, там люди тобі обов’язково допоможуть…
— Мамо, а як же ти?
Христина плакала. Дуже хотіла, щоб мама втекла разом із нею. Ось як одужає, так і втечуть. Але мати лише посміхалася й більше нічого не говорила.
* * *
Після похорону Христина лежала, дивилася в одну точку. Та довго лежати їй не дали. У кімнату увійшов вітчим.
— А ти чого розляглася? Худоба не нагодована, корови не подоєні! Ти що, пані? Ось, влаштувалася. А то як же! Сиротину ніхто ж на вулицю не вижене! Так і знай, їсти не будеш, поки не відпрацюєш своє утримання!
Христина повільно встала й вийшла надвір. Додому повернулася вже за північ, а зранку Іван розбудив її, як тільки сонце почало сходити.
— Ось ти спати гостра! Мати твоя нас кинула, так що давай, замість неї тепер працюватимеш. Збирайся, можеш швидко перекусити й іди город полоти. Я в місто. Сметанки накопилося, та п’ять курей зарізав. Отож, приїду — город має бути чистим! І про худобу не забувай.
Христина провела його ненависним поглядом. Випила чаю й пішла в город. Село тільки прокидалося, а в неї вже було кілька борозен виполото.
— Христинко?
Дівчинка випрямилася. Біля плоту стояла сусідка. Дивилася на неї жалісливим поглядом.
— Що ти, дитинко, у таку рань? Чи Іван, злодій, змусив?
— Добрий день, тіто Олено… Дядько Іван сказав прополоти. Він у місто поїхав.
— Поїхав, а господарство своє прокляте на кого? Невже все на тебе?
— Я не ображаюся, тіто Олено. Я ж у нього живу.
Але Олена вже гукала:
— Василю, Наталко, ану до мене!
З двору з’явилися її діти.
— Нумо, допоможемо дівчині. Хоч пару годин.
За дві години вони вчетверох майже закінчили поле.
— Ходімо до нас, хоч году тебе. Це ж звір, напевно, на хлібі й воді тебе тримає. А потім я тобі прибрати допоможу. Зірка-то у вас із характером. Раніше нікого, крім Марічки, й не підпускала до себе.
До приїзду Івана в Христини все було зроблено. Вона сиділа на лавочці, відпочивала. Той під’їхав на своїй старій «Таврії», невдоволено глянув на неї, але кричати не став. Вирішив спочатку подивитися, що зроблено, а що ні.
Усе обійшов, усе подивився. Повернувся до неї.
— Ну, бачу, роботи тобі замало було. Завтра тоді корівник чистити.
І пішов у хату. Христина ледь не заплакала. До вечора вийшла на лавку, ледве ноги волочачи. Повз ішла Олена.
— Христинко, що це з тобою? Знову цей звір тебе запряг?
У цю мить з’явився й сам господар хати.
— Ти, Оленко, нічого не розумієш. Я їй дах над головою дав! Виховую, хоч вона мені й чужа. Подякує потім, що дурницями займатися часу не було. А то ось, як мати її, принесе в подолі!
Христина кинулася на нього з кулаками.
— Не смій! Не смій погано про маму говорити!
Іван дав їй ляпаса.
— Ну, ще! Спробуй, помахай крильцями! На хліб і воду посаджую!
Олена заступила дівчинку.
— Що ж ти робиш, окаянний! Ось, почекай! Я в опіку подзвоню!
— А ти б, Олено, носа не в свої справи не втикала! А то я ось голові розповім, як ви по вечорах на колгоспних полях траву косите!
— Ну, і сволоч же ти, Іване! Щоб ти подавився своїми грішми!
Олена плюнула й пішла додому.
* * *
Так і жила Христина
