Розриваючись між болем і надією: як бути поруч, коли підступає прощання з матір’ю

Розриваючись між болем і надією: бути поруч, коли йде мати

Дуже важко доглядати за хворою матір’ю. І неважливо, скільки їй років, наскільки серйозний діагноз чи чи є хоч крихта надії на одужання. Коли хвороба забирає рідну людину по шматочку, день за днем, ніяка логіка — ні лікарська, ні життєва — не може примусити серце погодитися з тим, що відбувається. Воно розривається на частини. Воно або бореться до останнього, або, втомлене, мовчки здається.

Тиждень тому мені подзвонила моя подруга Соломія. Голос у неї тремтів, вона плакала і, не приховуючи, злилася на долю. Її мати остаточно здала — так сказали лікарі. Діагноз — деменція. Прогнози, м’яко кажучи, невтішні. Я відразу зрозуміла: Соломія не готова до правди. Їй потрібно було почути щось інше, хоч якесь слово, в якому ховається надія. Хоч маленьке проміння.

Вона почала метушитися: інші лікарні, повторні обстеження, приватні спеціалісти. Та, на жаль, все підтвердилося. Діагноз залишився незмінним. А Соломія, виснажена безсонними ночами, усе повторювала одне й те саме:
— І що тепер? Я маю сидіти й дивитися, як найрідніша людина поступово перетворюється на безпомічну тінь самої себе? Просто так? Не маючи сили нічого змінити?

Слухаючи її, я стискала телефон у руці й не вимовляла ні слова. Бо я знала. Бо кілька років тому я пройшла той самий шлях. Крізь страх, розпач, безсилля. Крізь провину, яка гризе зсередини. Вину за те, що не можеш допомогти. Вину за те, що просто… живеш, поки поряд згасає життя.

Тоді мені кинули «рятувальні кола» люди, які пройшли крізь те саме. І зараз я хотіла передати їх Соломії. Перше було таке:
«Не намагайся змінити те, що неминуче. Прийми, що одужання не буде. Але ти можеш подарувати тепло, ніжність, увагу. Зроби так, щоб дні, що залишилися, були наповнені любов’ю й світлом.»

Слова здавалися простими. Насправді ж — кожен крок давався з боротьбою. Як подарувати підтримку тому, хто йде, якщо сама розриваєшся від болю? Як посміхнутися, коли кожен ранок схожий на прощання?

Тоді прийшла друга порада:
«Кожна людина має право піти з гідністю. Ти не можеш утримувати нікого силою. Найголовніше — бути поруч, не залишати в самотності. Дозволь їй піти так, як вона сама хоче. І не змушуй страждати більше.»

Це було важко. Це звучало майже як зрада. Ніби ти перестаєш боротися. Ніби здаєшся. Але ж іноді любов — це саме вміння відпустити…

Моя близька подруга, лікарка за фахом, тоді сказала мені:
«Виконуй усе, про що вона просить. Навіть якщо здається, що це дурниця. Навіть якщо тобі важко. Так, це може бути складно. Але ти згадуватимеш потім не слова, а те, як тримала її за руку. Як підносила воду. Як гладила по волоссю. Як мовчала разом. Це і є прощання з любов’ю.»

Потім було ще одне «коло» — від моєї шкільної подруги:
«Збери книгу добрих історій. Розказуй про смішні випадки, про дитинство, про дурниці. Сміх лікує душу. Він допомагає жити. І помирати — теж.»

Я не відразу це зрозуміла. Сміх тоді здавався недоречним. Але коли мама вперше тихенько засміялася, коли я розповіла, як у дитинстві намазала їй крем для взуття на обличчя замість зволожуючого — я побачила в її очах світло. Справжнє. Живе.

А останні слова, які я довго не могла прийняти, звучали так:
«Коли відчуєш, що вже все… вікно. Нехай у кімнату увійде свіже повітря. Інколи душа йде з першим подихом вітру.»

Мені це здавалося жорстоким. Холодним. Як можна просто… відчинити вікно? Але коли настав той момент — я зробила це. І вона пішла тихо. Легкий вдих. Тих

Оцените статью
Оперативно про головне
Добавить комментарий