Розриваючись між болем і надією: бути поруч, коли йде мама
Доглядати за хворим батьком чи матір’ю — важко, як не крути. Неважливо, скільки їм років, який діагноз і чи є хоч крихта надії на одужання. Коли хвороба відбирає рідну людину по шматочку, день у день, жодна логіка — ані лікарська, ані життєва — не переконає серце змиритися. Воно розривається на частини. Воно або б’ється до останнього, або, втомлене, мовчки здається.
Тиждень тому мені подзвонила подруга Соломія. Голос у неї тремтів, вона плакала й, не соромлячись, сердилася на долю. Її мама, як сказали лікарі, вже не одужає. Діагноз — деменція. Прогнози, м’яко кажучи, нерадісні. Я відразу зрозуміла: Соломія не готова до правди. Їй потрібно було почути щось інше — хоч маленьку фразу, де ховається надія. Хоч крихітний промінь.
Вона почала метушитися: інші лікарні, повторні аналізи, приватні спеціалісти. Та, на жаль, все підтвердилося. Діагноз не змінився. А Соломія, змучена безсонними ночами, все твердила одне й те саме:
— І що тепер? Сидіти й дивитися, як найрідніша людина поступово стає тінню самої себе? Ось так просто? Не маючи сили нічого змінити?
Слухаючи її, я стискала телефон у руці й мовчала. Бо я знала. Бо кілька років тому пройшла той самий шлях. Крізь страх, розпач, безсилля. Крізь провину, що гризла зсередини. Вину за те, що не можеш допомогти. Вину за те, що просто… живеш, поки поруч згасає життя.
Тоді мене врятували люди, які також через це пройшли. І зараз я хотіла передати ці «рятувальні круги» Соломії. Перший був таким:
«Не намагайся змінити те, що неминуче. Прийми, що одужання не буде. Але ти можеш дарувати тепло, ласку, увагу. Зроби так, щоб кожен день, що залишився, був наповнений любов’ю.»
Слова здавалися простими. Але на практиці кожен крок давався з бійкою. Як підтримувати того, хто йде, коли самій від болю розривається серце? Як посміхатися, коли кожен ранок нагадує прощання?
Тоді прийшов другий порада:
«Кожен має право піти гідно. Ти не втримаєш нікого силою. Головне — бути поруч, не залишати самого. Дозволь йому піти так, як він хоче. І не змушуй страждати більше.»
Це було важко. Це звучало майже як зрада. Наче ти здаєшся. Але ж іноді саме любов — це вміння відпустити…
Моя близька подруга, лікарка за фахом, тоді сказала мені:
«Роби все, про що вона просить. Навіть якщо це здається дурницею. Навіть якщо тобі важко. Так, буде складно. Але потім ти згадуватимеш не слова, а те, як тримала її за руку. Як підносила воду. Як гладила по волоссю. Як мовчала разом. Саме це — прощання з любов’ю.»
Був ще один «круг» — від моєї шкільної подруги:
«Збери книжку добрих історій. Розказуй про смішні випадки, дитинство, дурниці. Сміх лікує душу. Він допомагає жити. І помирати — теж.»
Я не відразу це зрозуміла. Сміх тоді здавався недоречним. Але коли мама вперше ледве посміхнулася, почувши, як я в дитинстві намазала їй крем для взуття на обличчя замість зволожуючого — я побачила в її очах світло. Справжнє. Живе.
А остання фраза, яку я довго не могла прийняти, звучала так:
«Коли відчуєш, що час… відчини вікно. Нехай у кімнату зайде свіже повітря. Іноді душа йде з першим подихом вітру.»
Мені це здавалося жорстоким. Холодним. Як можна просто… відкрити вікно? Але коли той момент настав — я зробила це. І вона пішла тихо. Легкий вдих. Тихий видих. Все. А я була поруч.
Я розповіла все це Соломії. Кожне слово. Кожен спогад. Бо знаю: скоро вона теж пройде цей шлях. І нехай в неї будуть ці опори. Нехай вона буде готова — наскільки це взагалі можливо. Нехай не почуватиметься самотньою в цьому болі.
Любити хворого батька чи матір — це важко. Це ніби щодня прощатися. Це безсонні ночі, тривожні дзвінки, пошуки лікарів, ліків, процедур, що раптом дадуть диво. Це сльози від безсилля, коли дивишся, як сильна людина стає крихкою, а погляд — порожнім.
Але це ще й велике благословення — бути поруч. Проводити. Встигнути сказати «люблю». Встигнути обійняти. Встигнути разом згадати запах пирогів, улюблену пісню, родинну вазу на комоді. Встигнути. Хоч щось.
Зараз Соломія вже трохи спокійніша. Вона каже, що зрозуміла: боротися — це не завжди хапати за руку й трясти. Іноді боротьба — це просто тримати руку. Мовчки. До самого кінця.
Кожен із нас колись опиниться в такій ролі. І нехай у кожного поруч буде хтось, хто подасть ці «рятувальні круги». Хто не кине. Хто пам’ятатиме, що навіть у прощанні може бути світло — якщо поряд залишається любов.
