**Щоденник**
Двадцять тисяч? За светр?! Оленко, а ти не могла сказати раніше?
А ти що думала? Це ж ручна робота, ексклюзив. Мільйони петельок! Я над ним майже три тижні сиділа. Усе серце вклала, нервово зітхнула Олена.
За ці гроші можна пять светрів купити, ще й на шапку з рукавичками залишиться! Тетяна очі розкрила, відступивши від крафт-пакета, ніби там була бомба.
То я, на твою думку, повинна продавати свій час за дрібязок?! спалахнула Оленка.
Тетяну охопили злість і розгубленість. Адже саме вона почала цю історію зі светром. Вона перша звернулася до Оленки. Та хто ж знав, що так усе обернеться?
Почнемо з того, що дружили вони ще зі шкільної лави. Обидві з добропорядних родин, зірок із неба не зривали, але й зайвих драм у їхньому житті не було. Все як у всіх.
Але далі їхні шляхи розійшлися. Тетяні доля підкинула заможного чоловіка на десять років старшого. Його батьки тримали невелику будівельну компанію і поступово передавали справу синові. У чоловіка був непоганий стартовий капітал, і він вміло його примножував.
Здавалося, що Тетяна виграла у лотерею й купається в грошах, хоча це було не так. Так, чоловік добре заробляв. Але й витрачав не менше. Робота вимагала від нього повної віддачі, міг зірватися навіть у вихідний, іноді доводилося розмовляти з підлеглими жорстко. Андрію потрібно було розслаблятися.
Розслаблявся він через їжу та хобі. Замовляв суші, піцу, ресторанні страви. Іноді міг погодитися на картопляне пюре з котлетою, але це траплялося рідко.
Спочатку вони харчувалися окремо, потім Тетяна спробувала готувати те саме, що їв чоловік. Незабаром кинула цю справу: на вечерю витрачала по три-чотири години. А готувати так треба було щодня.
Чого ти до чоловіка чіпляєшся? докоряла Тетяні мати. Ну витрачає він гроші. Та ж свої. Звик так жити, не лізь.
Тетяна перестала.
Гроші йшли не лише на їжу. У чоловіка було кілька хобі. Наприклад, настільні ігри. Один набір коштував і десять тисяч, а їх потрібно було пять-сім: до кожної гри йшли додатки. У вихідні Андрій запрошував друзів пограти. Ігри затягувалися на цілий день. Звісно, за цей час усі встигали проголодніти, і Андрій годував усіх.
А скільки коштувало утримання будинку
Загалом жили вони добре, але до золотих купелів було далеко.
У Оленки все склалося інакше. Вона вийшла заміж за бідного студента, який писав їй вірші й робив троянди з фольги. З роками Михась не змінився. Працював то в кол-центрі, то в господарському магазині, і його все влаштовувало.
Ну вистачає ж, і добре. Не буде вистачати можна десь урізати апетити, знизував плечима. Мільйони так живуть, якось витягують. Витягнемо й ми.
«Витягували» аж до появи другої дитини. Пособія були мізерними, Оленка загрузла у декреті, а чоловік так і не знаходив кращої роботи.
Сил уже нема Скоро з памперсів перейдемо на пелюшки. А молодшого чим годувати? Він же на сумішах, скаржилася вона.
Оленко, я б на Михася не сподівалася, прямо сказала Тетяна. Може, подумаєш, як заробляти вдома? У мене знайома пряники пече на замовлення. Ще одна дівчина іграшки вяже. Ти ж теж умієш.
«Умієш» це мяко сказано. Родина Оленки значно економила на одязі, бо вона творила справжні шедеври від шкарпеток до суконь, кардиганів і сумок.
Оленка з ентузіазмом підхопила ідею, сфотографувала свої роботи й розмістила оголошення. Але справа не пішла.
Нікому це, мабуть, уже не потрібно. Людям простіше купити ширпотреб за дрібязок, ніж платити за ексклюзив, зітхнула вона через місяць. Жодного замовлення.
У Тетяни стиснулося серце. Бачачи скрутне становище подруги, вона хотіла допомогти, якось підтримати. Давати гроші просто так було принизливо, наче милостиню. Тому Тетяна вирішила зробити замовлення.
До речі, вона ненавиділа вязані речі. Колись бабуся вязала шкарпетки з грубої пряжі. Можливо, з любовю, але вони кололися, під ними свербіло, а взимку це було справжнім випробуванням.
Але справа була не у светрі. Справа була в допомозі.
Тетяна знайшла в інтернеті фото вподобаного светра. Проста, але гарна вязка.
Зможеш такий зробити? Якщо так, назви ціну, бо я взагалі не в курсі, написала вона подрузі.
Звісно, зможу. Поки не скажу ціну, треба порахувати, скільки пряжі піде. Потім скажу, пообіцяла Оленка.
«Потім» так і не настало. Оленка то була зайнята дітьми, то скаржилася, що в магазині немає потрібної пряжі. У результаті заявила, що рахуватиме за часом.
Не хвилюйся. Я тобі знижку зроблю, ти ж своя. Якось порахуємося, заспокоювала Оленка.
Тет
