В кінці літа ми розлучилися… Все зруйнувала заздрість сусідки
Мене звуть Оксана. Мені 66, і ця історія трапилася зі мною не деінде, а у звичайній українській селі — у Хмельницькій області, куди я повернулася після пенсії. Минув рівно рік, як я звільнилася зі швейної фабрики, де пропрацювала майже сорок років. Начальство не хотіло мене відпускати — я знала свою справу, була акуратною та відповідальною. Але сили вже не ті, а серце шепотіло — час.
Повернулася я в рідне село — крихітне, напівпокинуте, за сім кілометрів від найближчого райцентру. Там ще стояв наш старенький дім, що дістався від батьків. Спочатку здавалося, що тепер почалося нове життя: свіже повітря, городник, квіти під вікнами… Але дуже скоро прийшло інше відчуття — самотність.
У селі — сорок дідусів та бабусь, та й ті — хто з палицею, хто з хворобами, хто з нудьгою в очах. Магазин не працює, фельдшер поїхав, автобус ходить через день, а взимку й зовсім немає дороги — заметає снігом. За пачкою солі — півдня шляху. Нікому ти тут не потрібен, окрім себе самої.
Я відчула, як усе всередині стискається. Я не хотіла помирати повільно й мовчки. І тоді зважилася на відчайдушний, майже юнацький крок — дала оголошення у газету: мовляв, пенсіонерка, вдова, шукаю супутника життя. З ким можна прожити залишок літ не в тиші, а в розмові. Хто зрозуміє, обійме, наколє дров і наліпить мені поцілунків. Хіба це злочин — хотіти тепла, навіть якщо тобі за шістдесят?
Відповідей було багато. Деякі чоловіки шукали просто пригод, хтось жартував грубо, але один дзвінок усе змінив. Його звали Василь. Він був з Тернополя, міцний, гарний, усього на два роки старший за мене. Ми довго розмовляли по телефону, потім він приїхав. І йому тут, у нашому краї, все сподобалося: річка з гранітними берегами, сосновий ліс, де повно білих грибів і чорниці. Він закохався у тишу, у мене, у наш похилий дім з різьбленими віконницями.
Це було справжнє літо. Ми вставалі рано, варили каву на веранді, йшли в ліс по ягоди, потім обідали, як у молодості — з жартами, з довгими розмовами. Я знову відчула себе жінкою. Живою, бажаною, потрібною. Усе було майже казково, доки не почалися дивацтва.
Спочатку почали дзвонити якісь незнайомці. Спочатку вдень, потім і вночі. Один за одним. Вони питали, чи вільна я, чи готові ми зустрітися, пропонували спільне життя, натякали на щось непристойне. Я була в шоці. Потім з’ясувалося: хтось знову опублікував від мого імені оголошення — брехливе, брутальне, з прикрашеною інформацією. Ніби я забезпечена жінка з будинком біля моря, готова на будь-які стосунки.
Я подзвонила до редакції. Вони розвели руками: мовляв, приймаємо заявки по телефону, не перевіряємо, хто дзвонить. Не наша справа. Але Василь… він зреагував інакше. Він не повірив, що я ні до чого. Сказав, що «немає диму без вогню», почав віддалятися, замкнувся. Я намагалася пояснити, благала — він мовчав. Потім просто зібрав речі й пішов.
— Коли цей жах закінчиться — може, повернуся, — кинув він наостанок.
Я залишилася сама. Знову. Тільки тепер — з ще більшим болем. Спочатку я ридала, потім намагалася зрозуміти, хто міг зробити таке. Озирнулася довкола й раптом побачила: у домі навпроти живе Марія, моя ровесниця, теж вдова. Ми іногда балакали. Я колись поділилася з нею: мовляв, познайомилася з чоловіком, тепер не так страшно ввечері. Вона слухала мовчки. Надто мовчки. А потім перестала вітатися. Усе стало ясно.
Вона зробила це. Вона — із зависті, із злості, із самотності. Я не пішла до неї. Не влаштовувала скандалів. Мені стало її шкода. І знаєте, мені навіть зрозуміло, що, можливо, Василь просто шукав привід піти. Він відпочив, розважився, почувався чоловіком — і пішов, як ідуть туристи з курортних містечок.
Я не зберігаю зла. Я вдячна йому за це літо. За ті дні, коли знову сміялася, коли відчувала запах чужого тіла поруч. Якщо він повернеться — прийму. Якщо ні — не зламаюся.
Так, мені за шістдесят. Але я досі вірю, що маю право на щастя. Я не знаю, як і коли це станеться, але одне знаю точно: я не опущу руки.
Я — жінка. Я жива. І всупереч злобі, заздрості та самотності — я шукатиму свою любов. Скільки б разів не падала — підведуся. Знову. І знову.
