Вечірнє розмальовування в моєму щоденнику, 12 квітня 2025 року.
Світло в дзеркалі мерехтіло, а я, Марина, стояла в білому платті, яке шила мама Іллі. — Я не розумію, навіщо мені бути на власному весіллі у сукні, вибраній твоєю мамою? — шепотіла я, відчуваючи, як у грудях холодеє.
— Воно ж біле, красиве, мереживне, — спокійно відповідав Ілля, розчепивши плечі. — І вона сама замовляла його пошити ще навесні.
— Для себе чи для мене? — обернулася я, поглянувши на нього. — І меню, і фотографа, і квіти, і навіть номер у готелі для першої нічки вона підбирала. Ти щось сам вирішив?
— Я просто не хочу сварок, Марі… Мама переживає.
Сварок не було, а ось весілля — справжнє. Гості в основному — мамині подруги, колеги, родичі з села. Батько Іллі вяло підморгав сусідові, а я безнадійно шукала знайомі обличчя в залі. Мої подруги сиділи за віддаленим столиком, їх навіть не представили.
— Ось та жінка, яку я виховувала для мого сина! — оголосила свекруха Тетяна Петрівна, піднімаючи келих. — Тепер я спокійна: Ілля не пропаде.
— Дякую, — пробурмотіла я, відчуваючи, як мій келих стає гірким.
Перша нічка пройшла не у заброньованому номері, а в квартирі свекрухи.
— Діти, так пізно, готель скасували, у вас завтра переїзд — спіть у мене. Я підстелила диван. Мені ж треба спокійний сон, підвищений тиск, розумієте.
Ми з Іллею лежали на вузькому дивані. Я в мереживній, проте незручній білизні, він у футболці з логотипом «Укрнафта». Ніхто нічого не сказав.
— Ти втомилася? — прошепотів він.
— Я не розумію, де я, хто я, чия це весільна церемонія.
Він мовчав.
Наступного дня переїхали в іншу квартиру свекрухи, у маленьку кімнату з двома шафами і віконцем, що виходило в під’їзний колодязь. Я намагалася глибоко вдихнути.
— Треба трохи потерпіти, — казав Ілля. — Ми накопичимо і переїдемо. Мама дозволила не платити за комунальні послуги, це економія.
А разом з економією прийшли інструкції: їжу готувати лише за графіком, ванну набирати лише по п’ятницях, прибирання — за розкладом. Спочатку я посміхалася. Потім стискала зуби.
— Марисю, не клади ножа так. У нас так не прийнято. —
— Марисю, прибери волосся, у домі жінка з розпущеними волоссям не ходить.
— Марисю, чому так багато крему? Він дорогий. Я його замовляла в аптекі, треба економити.
— Мам, ти серйозна? — колись спитав Ілля. — Це ж Марина, вона може…
— Вона може, якщо стане господинею у своєму домі. А поки — у мене.
— Ти щось скажеш? — запитала я пізно ввечері. Він грав у телефон і жував яблуко.
— Не звертай уваги. У мами такий характер. Я так живу все життя — і нічого.
— А я не хочу «нічого». Я хочу жити.
Робота стала моїм притулком. Я залишалась довше в офісі, записалась на вечірні курси ілюстрації. Іноді пропускала вечерю, щоб поїсти в кафе однією, спокійно, без «Марисю, солонки не ставимо».
Аж одного разу вдома мене чекало розчарування. Кухня порожня, на столі записка: «Сподіваюся, ти поїла. У сім’ї кожен має брати участь. Сьогодні ти не брала. Вечеря — для сім’ї, а не для егоїстів».
Я зрозуміла, що це не мій дім.
Спроби поговорити з Іллею закінчувалися мовчанням або: «Марі, потерпи. Я ж терплю». І одного вечора я не витримала. Зібрала рюкзак, залишила кільце на тумбочці і пішла кудись. Нічувала у подруги, потім зняла маленьку, але свою кімнату. Працювала, малювала, дихала, жила.
Місяць пройшов без дзвінків. Ні Ілля, ні свекруха. Тільки смс: «Ти зрадила сім’ю».
Через півроку прийшов лист від адвоката. Свекруха подала позов про «відшкодування витрат на весілля». Я не відповіла. Адвокат у суді пожурив плечима: «Ми запросили докази. Їх немає. Все було усно. Підстав для позову немає».
Так завершився мій перший шлюб.
Потім я познайомилась з Єгором. Він не носив футболки з логотипами, не питав «що сказала мама». Питає: «Що тобі зручно?», «Що ти відчуваєш?», «Їдеш до моря?»
— У тебе мама? — запитала я на другий місяць знайомства.
— Є. Живе в іншому місті, дуже любить свого кота. Не запрошує в гості — каже, ми молоді, без неї краще.
Я заплакала. Єгор налякався:
— Я щось не так сказав?
— Ні. Просто… ти не уявляєш, як це цінно.
Ми не влаштовували розкішне весілля. Просто підписалися, пішли в парк і з’їли морозиво. Сіли на лаву без мам, без тиску, без чужих серветок і правил.
— Знаєш, — сказала я, — я була заміжньою.
— Я підозрював. Але тепер ти зі мною. І все буде інакше.
І так і стало.
Через рік я випадково зустріла Ілля на станції метро. Він стояв із пакетом з «АТБ» і дивився в порожнечу.
— Привіт.
— Привіт… Марина, ти добре виглядаєш.
— Дякую
