Фатальна помилка: я не послухала бабусю і втратила справжнє кохання
Минуло більше двадцяти років, але я досі повертаюся думками до того дня — дня, коли моя бабуся, жінка з добрими очима і безмежною мудрістю, сказала, що я роблю велику помилку. Тоді я лише засміялася й уперто крокувала у своє доросле життя. Я була молода, закохана й певна, що знаю краще. Але сьогодні, через два десятиліття, мушу визнати: бабуся була права.
Тоді я була студенткою, гарною, сповненою надій і божевільно закоханою у свого шкільного коханого — Дмитра. Високий, спортивний, впевнений у собі, він був об’єктом захоплення не лише для мене, а й для багатьох інших дівчат. Ми разом вступили до університету, хоча він, як спортсмен, служив у спортивній роті у Києві, а я навчалася в інституті під столицею.
Замість студентських вечірок і нових знайомств я проводила вечори біля спортзалів, під дверима роздягалень після матчів, аби бути поруч. Я ревнувала його до кожної дівчини у команді, до кожної поїздки на збори. Мені здавалося, що якщо я не буду поряд — його заберуть.
Потім почалися проблеми. Обоє ми були молоді й безтурботні. Дмитро відмовлявся від захисту, бо «так краще відчувається» і «між нами не має бути бар’єрів». Мене це тішило. Я не пила гормони, боялася побічних ефектів. Результат — два аборти. Він не хотів дитини, казав, що ще рано. Обіцяв одружитися — але потім. А потім — знову «не час».
Втретє я розповіла все матері. Вона не витримала й змусила Дмитра взяти на мені шлюб. Я раділа, наче божевільна — весілля, біла сукня, фотографи. Навіть загубила свідоцтво про шлюб по дорозі до ресторану. Бабуся тихо прошепотіла на вухо: «Господи, змилуйся над нею…» — але я не почула. Я чула лише власне серце, глухе до голосу розуму.
Через кілька місяців я завагітніла. Але після двох абортів вагітність виявилася важкою. Мене поклали на збереження, я лежала місяцями. Дмитро навідувався все рідше. Я мучила себе думками, з ким він, коли мене немає поруч. Лікарі казали: «Потрібен спокій», — але як його досягти, коли щодня живеш у тривозі й ревнощах? У результаті дитина народилася передчасно й не вижила.
Бабуся пригорнула мене на виписці й прошепотіла: «Іноді Господь забирає, аби врятувати». Але тоді я лише плакала. Не розуміла, що це було порятунком від більшого горя.
Щоб помститися Дмитру за зради, я сама кинулася у вир. Вечірки, короткі романи — я думала, що якщо він відчує ту саму біль, все стане справедливим. Але він лише сміявся, філософствував про «стрес» і «відновлення чоловічого его». Доки у моєму житті не з’явився Він.
Олег — двоюрідний брат моєї найкращої подруги. Вона познайомила нас, аби відволікти мене. Сама не раз відмовлялася від зустрічей у останню мить, залишаючи нас наодинці. Він не осуджував, не давав порад, не намагався «виправити» мене. Він просто слухав. Дивився в очі. Мовчав поруч, коли мені було боляче. А потім — та сама ніч. Вона була іншою. Ніби скинула шкіру. Вперше за довгий час відчула себе коханою й бажаною жінкою, а не чиєсь дружиною чи колишньою коханкою.
Дмитро зрозумів, що я змінилася. Приходив щоранку під двері бабусиного дому, чекав, нічого не кажучи. Лише дивився. Сумно. Накинувшись собака. Я вагалася. Одного вечора на Благовіщення бабуся запросила в гості мою подругу та її брата. Але прийшов лише він. З букетом. Із сумними очима. «Я йду», — сказав він. Подав мені квіти. І пішов. Через п’ять хвилин на порозі стояв Дмитро. Я впустила його.
Це була моя фатальна помилка.
Я переконала себе, що все було помилкою, що Дмитро — моє єдине кохання. Бабуся плакала й казала: «Справжнє кохання народжує дітей. А у вас лише рани…» Через рік він пішов сам. Офіційно — тому що я не могла народити. А по суті — тому що нас уже нічого не пов’язувало.
Він одружився вдруге, але незабаром знову розлучився. Тепер страждає, бо колишня дружина не дозволяє бачитися з сином. Я вийшла заміж за чоловіка, який став тихою гаванню у бурхливому морі м
