**Щоденниковий запис**
Рідні зрадили мене заради грошей та нерухомості. Сестра викреслила мене зі свого життя.
Мене звати Оксана, мені 36. Зараз я щаслива дружина й мама чудової доньки. Живу у Вінницькій області, у затишній хаті, де завжди тепло й повно любові. Це моя світла реальність. А минуле — темна, заплутана і болюча історія, яку я довго носила в собі, ніби застиглий жаль.
Я зрозуміла, що родинні зв’язки не завжди означають щирість. Іноді це лише видимість, за якою ховаються жадібність, зрада й холодний розрахунок. Але доля склалася так, що, втративши майже всіх, кого вважала близькими, я знайшла справжнє щастя.
Моя родина була великою: мама, два її брати й старша сестра Наталя — на дванадцять років старша за мене. Ми з нею ніколи не були близькі. Коли я бігала подвір’ям з ляльками, вона вже зустрічалася з хлопцями. Ми росли в невеличкому містечку біля Житомира. Мене назвали на честь молодшого маминого брата — Василя, якого мама практично виховала сама. Для неї він був ніби син, а для мене — веселий дядько, завжди з гостинцями й жартами.
Але одного дня він просто зник. Потім мама сказала, що він виїхав до Канади. Довго про нього не було жодних вісток, аж поки через багато років він не почав писати. До того часу я вже була дорослою, а Наталя жила у Києві з чоловіком та дітьми.
Після школи я вступила до двох університетів — один у Києві, інший у Чернігові. Батьки хотіли, щоб я залишилася ближче. Але Наталя одразу поставила ультиматум: «Не сподівайся жити у нас». Ці слова остаточно визначили мій вибір — я поїхала до столиці. Батьки підтримали.
Спочатку жила в гуртожитку, потім з подругами зняли квартиру. Батьки того часу продали квартиру й переїхали в село біля Бердичева. Вклали гроші у стару хату моїх діда й баби: посадили сад, розвели курей, кіз, свиню.
І ось тоді сестра раптом «згадала» про батьків. Почала часто їх відвідувати, ніби з турботи, але головним чином — щоб вивезти багажник повний їжі. Мені теж щось передавали, але я намагалася не просити — не хотілося зайвий раз турбувати батька.
А потім пішла з життя мама. Ми всі зібралися на похорон — і раптом усвідомили, як далеко один від одного опинилися. Через рік не стало й батька. Я певна — він помер від туги. І тоді почалася справжня війна — за хату.
Василь, дядько з Канади, вимагав частку. Наталя вирішила, що хата має бути лише її — мовляв, вони з чоловіком так втомлюються у місті, що їм потрібне «місце для відпочинку». Я не претендувала ні на що, але як спадкоємиця, мала брати участь.
У результаті — їй дісталася хата, дядькові вона віддала компенсацію, а мені — старовинну скриню, мамину улюблену. Наталя сказала, що «мама була б щаслива». На цьому, здавалося, все й закінчилося.
Але незабаром прийшов лист із Канади — дядько Василь помер. Він не був мільйонером, але накопичив чималий статок. Залишив заповіт, де точно вказав, хто скільки має отримати. Найбільшу частину він заповів мені — своїй улюбленій хрещениці. Замість радості я відчула жах. У кімнаті, де зачитували заповіт, запанувала тиша, повна ненависті. На виході Наталя прошипіла мені в обличчя: «Сучка».
Почалися суди. Дядько зі Львова подав на мене й Наталю, вимагаючи перерозподілу часток. Наталя — на нього, стверджуючи, що померла мама теж мала право на частину, яку тепер треба ділити. Брати — на нас обох, бо нічого не отримали від батьківської хати. А потім усі разом — на мене, адже я отримала найбільше.
Мені дзвонили, погрожували, скаржилися моєму начальству. Адвокати знайшли лазівки, і все це обрушилося на мене, як лавина. Я зайшла в першу-ліпшу юридичну контору. Там до мене вийшов молодий чоловік, впевнений, чемний, з проникливим поглядом. Він вислухав мою історію, взявся за справу й став моїм щитом у цьому пеклі.
Суд тривав майже рік. Заповіт залишився в силі. Родичі розійшлися в різні боки. Наталя офіційно відмовилася від мене. І знаєте, мені стало легше.
Але з тим молодим адвокатом у нас зав’язалися зовсім інші стосунки. Ми закохалися. Не через гроші, не з подяки. Він був із заможної родини, спадкоємець адвокатської династії. Просто — ми знайшли одне одного.
Зараз ми родина. Наш дім — це світ, де немає зради, лише турбота й любов. І іноді я думаю: може, саме для цієї любові я й пройшла через все те, що мало не зламало мене.
**Винесений урок:** Навіть коли рідні стають чужими, життя дає шанс знайти справжню родину.
