Обіда довжиною у життя
— Бабуся, ну що ти мовчиш? — Адама стояла біля вікна кухні, роздмухуючи очі від злегка диму, що висів від кип’ятка. — Світлана вже тисячу раз вибачалася. Коли вже золото мати обурення?
Галинка Петрівна не піднімала голови. Її пальці м’яко сетирили куліш, відділяючи добру чи від сміття, мовби ця праця вимагала зосередження всяческої душі.
— Вибачалася, кажеш? — голос прозвучав рівно, без хвилювання. — А де вона була, коли мені до дімки? Де твоя дражна Світлана, коли я лежала під смолоскипом?
Адама вздохнула глибоко. Ця історія вже рік і півтора тривала, і кожного разу, коли розмовлялося про молодшу сестру, бабуся перетворювалась на м’який кат зноров.
— Баб, вона ж пояснила. Тоді Марійка була болісна, температура біля сорока. Як же вона могла забрати дитину!
— Могла, — переплутала Галинка Петрівна. — А коли їй треба було гроші на квартиру, тоді могла прилітати. Дуже тоді й Марійка не заважала, і робота зачекала.
Адама присіла навпроти бабусі. У свій тридцять шість відчула себе старшою від цієї безконечного сімейної драми. Бути посередником між бабусею і сестрою виявилось аворисно важким.
— Бабуся, ну послухай мене. Світлана правда сумує. Вона плаче кожен день. У неї ж не було вибору тоді.
— Вибір завжди є, — сказала Галинка Петрівна. — Можна було хоча б дописати. Дізнатись, як справа. А вона чого зробила? Всього пропала. Як у пітьму канула.
Адама згадала той кошмарний період. Бабуся потрапила в лікарню з сердечним нападом у той самий час, коли Світлана сиділа з хворим дитинцем по лікарнях. Марійці тоді було лише три рокики, а температура мала її добряче.
А тут ще ця позіха з квартирою. Світлана з чоловіком рустила на житло п’ять років, і раптом пропала чудова можливість, але вирішувати треба було терміново. Бабуся тільки штотоді згодилася допомогти грошима, але потім і стався напад.
— Знаєш, що найтяте? — продовжувала бабуся, не відтинаючи від куліша. — Не те, що не приїхала. А собі то, що навіть не старалася. Ні разу не звонила, чи я жива чи не.
— Баб, вона ж боялася…
— Чого ж боялася? Що я їй виведу оце, що думаю? Так я й зараз готова. П’ятдесят років я її виховувала, всю себе віддавала. А коли стало погано, з’явилось, що я нікому не треба.
Голос Галинки Петрівни дрогнув, і Адама побачила, як зів’яли її очі. Ось воно, найбільше болюче місце. Не просто обіда, а глибока, відлущена в душу біль від зради.
— Бабуся, да що ти кажеш? Ти ж знаєш, як Світлана тебе любить. Помниш, як вона за тобою піклувалась, коли нога боліла? Місяць що кожен день приїжджала, поклала їжу, убиралися.
— Пам’ятаю, — кивнула Галинка Петрівна. — І тому ще болюча. Думала, що на неї можна покладатись. А з’явилось – ні.
У цей момент затріпсав телефон. Адама поглянула на екран і виглядала вже знайому назву сестри.
— Може, поговориш з нею?
— Ні, — твердо сказала бабуся. — І не проси. Сказати мені ще нечого.
Адама натиснула на виклик і вийшла в коридор.
— Як справа? Удалося щось пояснити? — гучний голос сестри прорізав трубку.
— Світлана, вона по-прежнему не хоче говорити. Я не знаю, що робити.
— Адамо, ну скажи їй, що я готова на коліна ходити, щоб вона простила. Я не можу більше так живти. Марійка постійно запитує, чого бабушка на нас сердиться.
— А як ти їй пояснюєш?
— Говорю, що бабуся хвора. Як я можу трьохрічному дитинці пояснити, що таке обіда? Адамо, допоможи мене. Я схожу з рум’я з цього мовчання.
Адама поглянула в сторону кухні, відкуди долинав волохатий від збору посуду. Бабуся, видимо, вже почала мити крупу.
— Світлана, а ти подумала про те, щоб просто приїхати? Без звонків, без умов. З’явитись і поговорити очима на очі.
— Я боюся. Може, вона мене не пустить? Або взагалі двері не відчинить?
— Тоді будеш стояти біля дверей, поки не відчинить. Світлана, зрозумій, бабуся жде від тебе не слів, а дії. Їй потрібно побачити, що ти готова боротися за свої стосунки.
У трубці повисла тиша.
— Ти права, — нарешті сказала Світлана. — Завтра ж приїду. З самого ранку.
— Лише підготуйся до того, що буде важко. Вона накопиала багато горіхів.
Після розмови Адама вернулася в кухню. Бабуся вже встановила каструлю з кулішом і приготувала лук для смаження.
— Це Світлана зв’язувалась? — запитала вона, не обертаючись.
— Так. Завтра хоче приїхати.
Рука з ножем замерла.
— Не потрібно. Пускай не приїжджає.
— Баб, а може, заслізити? Ви ж рідні люди. Неужели якась суперечка важливіша родини?
Галинка Петрівна різко повернулася до дочки. У очах полыхнув гнів.
— Яка-сь суперечка? Адамо, ти зрозумієш, що кажеш? Я майже помирала тоді! Лежала в сталкині, думала, що більш немає кого побачити. А в єдине, про що думала – чому Світлана не зв’язувалась? Може, стало щось з нею? З Марійкою?
Бабуся витерла руки про рушник і сіла за стіл.
— Я медсестру просила кожен день зв’язуватись з тобою, знати, все лі у Світлани в порядку. А вона в цей час спокійно робила свої справи. Знала, що я в лікарні, і мовчала.
— Бабуся, ну вона ж не знати, що так серйозно. Ти собі сказала мені не пасхалити їй раніше часу.
— Сказала. Але коли стало погано, коли лікарі не обіцяли нічого гарного, я ж просила тебе зв’язатись з нею. А що почула? «Бабуся, вона зараз не може приїхати, у них проблеми».
Адама пам’ятала той розмову. Пам’ятала, як мука було вибирати між просьбою матері і поясненнями сестри. Світлана тільки мети Хлібничка між лікарнею, де лежала Марійка, і нотаріусом, який оформляв документи по квартирі.
— Баб, спробуй зрозуміти. У Світлани тоді рушилася весь світ. Дитинця майже не втратила, квартиру могла не отримати. Вона була на межі.
— А у мене що, світ не рушилася? — Галинка Петрівна гірко замиготала. — Лежу, дихати не можу, серце колотиться так, що, здається, більшне не зупиниться. І думаю тільки про одне – побачити дочок ще раз.
— Але ти ж побачила. Я кожен день приїжджала.
— Так. І я в це за себе вдячна. Та чому одна дочка може знайти час для хворої матері, а інша – нема?
Адама не знала, що сказати. У глибині душі вона зрозуміла, що бабуся права. Тоді, рік і півтора назад, їй також було обідано на Світлану. Тож здавалося, що сестра вчиняла егоїстично. Але час заспокоїв ці відчуття, а у бабусі біль лише збільшився.
— Знаєш, що я зрозуміла за ці місяці? — продовжила Галинка Петрівна. — Що для Світлани я важна тільки тоді, коли їй щось потрібно. А коли важливо мені – її біля немає.
— Це нечесно, баб. Ти ж помниш, скільки раз вона тебе допомагала.
— Пам’ятаю. Але помню і те, що кожен раз вона просила щось у замін. То гроші на машину, то посидіти з Марійкою, то ще щось. А я завжди погоджувалась. Думала, що ми сім’я.
Адама відчула, як всередині все стискається. Бабуся була права більше, ніж її хотілося признавати. Світлана дійсно часто зверталася за підтримкою і далеко не завжди пропонувала щось відповідне.
— Але й ти не завжди була ідеальною мати, — обережно сказала Адама. — Пам’ятаєш, як строго з нами поводилася? Як кричала, коли ми щось не так делали?
Лиця Галинки Петрівни розтануло.
— Пам’ятаю. І каюся в цьому. Може, тому і старалась пізніше загладити вину. Думала, що як буду допомагати, то зміню собі помилки. А вийшло, що тільки розбалувала.
Вони сиділи в тиші, кожна думаючи про способне. За вікном уже починало темніти, і Адама зрозуміла, що пора додому.
— Баб, обіцяй мені одне. Якщо Світлана завтра приїде, не вигнав її сріз. Дай їй сказати те, що вона хоче.
Галинка Петрівна довго мовчала.
— Хорошо, — нарешті сказала вона. — Вислухаю. Але це не значить, що пробачу.
На наступного дня Адама проснулася від телефону. На годиннику було 06:30.
— Адамо, я уже йду до течки, — гучний голос Світлани. — Не спала всю ніч, думала, що сказати.
— Світлана, найголовніше — говори з душою. Не намагайся виправдатись, а тільки поясни, що відчуваєш.
— Хорошо. Дякую тобі за все. Знаю, що тобі теж не легше з нами.
Адама переклала трубку і спробувала уявити, як пройде ця зустріч. Обидві жінки сильні, обидві болісно переживають суперечку, але ніхто не хоче вступити першим.
Около 09:30 Світлана стояла біля бабусинської дверей, стискаючи в руках соняшник із білих катиць. Улюблені материнські квіти. Сеялося так сильно, що здавалось, його слухають сусіди.
Вона натиснула на дзвонок і почула знайомі кроки. Двері прийшли, і Світлана побачила материнське обличчя. Галинка Петрівна виглядала старшою, ніж рік і півтора із загалу. Волосся став зовсім сивим, а навколо очей з’явилися нові зморшки.
— Привіт, бабуся, — тихо сказала Світлана.
— Привіт, — відповіла мати і відступила, пропускаючи дочку в квартиру.
Вони прошли в кухню і сіли один навпроти одного за той самий стіл, де вчора Адама намагалася вплинути на материнське серце.
— Квіти гарні, — помітила Галинка Петрівна, але голос собі нейтральним.
— Пам’ятаю, що ти їх любити, — Світлана поставила квіти на стіл. — Бабуся, я не знаю, звідки почати.
— Почни з того, чому півтора роки мовчала.
— Я не мовчала. Я пробувала зв’язатись, писала повідомлення. Ти не відповідати.
— А до цього? Коли я в лікарню лежала?
Світлана знизила голова. Ось воно, найстрашніше. Те, що гризло її зсередину все ці місяці.
— Бабуся, я боялася.
— Чого боялася?
— Боялася, що ти помриєш, а я нічого не змогу зробити. Боялася бачити тебе слабою і хворою. Боялася, що не витримаю і зроблю тобі лише гірше.
Галинка Петрівна уважно дивилася на дочку.
— І тому вирішила, що краще спокійно не прийти?
— Ні, не тому. Бабуся, у мене тоді все рушило. Марійка лежала з температурою біля сорока, лікарі казали страшні речі. Я не спала три доби, металася між лікарнями. А тут ще ця квартирос.
— Квартира, — повторила мати. — Значить, квартира була важливіша?
— Ні! — вигукала Світлана. — Але я думала, що якщо ми її втратимо, то після цього не зможемо тобі допомогти. Думала, що треба швидко все вирішити, а потім уже приїхати до тебе.
— А коли збирався приїхати?
— Коли з Марійкою стане краще. Але кожен день щось відбувалось. То температура піднімалася, то нові аналізи, то лікарі вимагали додаткові обстеження.
Світлана витерла слізи рукавом. Говорити було тяжко, але вона відчула, що бабуся її слухає. По-справжньому слухає.
— Бабуся, я кожен день думала про тебе. Просила Аню передати, що люблю. Але розуміла, що зв’язувати не маю права.
— Чому?
— бо знала – ти спитаєш, чому приїду. А я не могла відповісти. Не могла сказати, що дочка важливіша мати.
Галинка Петрівна довго мовчала, роздивляючись квіти.
— Знаєш, що найстрашніше? — нарешті сказала вона. — Не те, що ти не приїхала. А те, що я зрозуміла: для тебе я не найближчий чоловік.
— Бабуся, це не так!
— Тоді поясни мені. Як можна любити людину і при цьому не знайти для неї часу, коли їй погано?
Світлана швидко шукала слова.
— Я думала, що у нас ще буде час. Що ти поправиться, і ми все наверстаємо. Я не представляла, що може бути так серйозно.
— А якби померла? Що б ви зробили тоді?
— Не знаю, — чесно відповіла Світлана. — Навірвє, сошла б з рум’я від відчуття вини.
Вони знов замовкли. За вікном чулись дитинські голоса – у дворі грали малі.
— Бабуся, я розумію, що словами цього не спростити. Але скажи, що мені зробити? Як повернути твоє довір’я?
Галинка Петрівна підвилася і підійшла до вікна.
— Не знаю, Світлана. Щиро не знаю. Полтора роки я думала це. Жіла, обурена, плакала. Але так і не придумала, як можна пробачити зраду.
— Це не була зрада! Це була помилка. Відчайдивка, дурна помилка, але не зрада.
— А яка різниця? Результат-то однаковий.
Світлана підійшла до матері і осоружно торкнулася її плеча.
— Бабуся, подивись на мене. Подивись, що зі мною стало за ці місяці. Я похудліла на десять кілограмів, погано сплять, постійно зливаюсь. Максим каже, що я стала другим чоловіком.
Галинка Петрівна обернулася і уважно поглянула на дочку. Дійсно, Світлана виглядала погано. Під очима чорні кола, обличчя осунулось, волосся втратило блиск.
— Марійка запитує, чому бабушка більше нас не любить. Що мені їй відсік?
— А що відсік?
— Говорю, що бабуся хвора. Але вона ж не дурочка. Зрозуміє, що щось не так.
Галинка Петрівна зітхнула. Внучка… Один радість у житті. Мала, смішна, непосидюча. Як же вона хапався за нею все ці місяці.
— Як вона? Виріс небось?
— Дуже виріс. І розумніще не по днях, а по годинах. Вчора говорить: «Мамочка, а давай до бабули сьїздимо і попросимо прощення. Вдруг бабуля нас простить?» Понимаєш, бабуся? Трелітковий дитина розуміє то, що не розуміємо ми, зрілі.
Світлана виймає телефон і показує фото. На екрані усміхається Марійка в новому сукенці, з двома хвісточками і ріжками.
— Вона кожного вечора просить розповісти казку про бабушку. Помниш, як ти їй розповідала про Колобка? Вона до їдь пам’ятає твой голос, коли ти зображав лисицю.
Очі Галинки Петрівни відлились.
— Пам’ятаю. Вона тоді так сміялася…
— Бабуся, я не просять тебе відразу все забувати. Не просять робити вид, що нічого не було. Але дай мені шанс виправити. Дай нам з Марійкою шанс повернутись у твоє життя.
Галинка Петрівна довго дивилася на фото внучки.
— Помню, що я зрозуміла за ці місяці? — повільно сказала вона. — Що обіда – це важкий груз. Він с’їдає зсередини, не дає спокою ні днем, ні ночю.
— Тоді давай відволочимось від неї. Разом.
— Не все так просто, Світлана. Довір’я відновлюється роками.
— Я готова витратити на це всю оцілившу життя.
Мати повернулася до дочки.
— Добре. Спробуємо. Але за умовою. Більше жодних недоговорених між нами. Якщо щось відбулось — кажи відразу. Не жди, поки саме розсмажиться.
— Обіцай, — Світлана обняла матір, і обі мають заплескали.
Вечір того дня Адама отримала повідомлення від сестри: «Дякую. Ми помиреними. Завтра привезу Марійкну до бабули».
А ще через годину зателефонувала бабуся:
— Адамо, дякую тобі за терпіння. Ти права була – рідні люди цінніші любих обурень.
Адама посміхнулася, кладучи трубку. Полтора роки сімейної драми підійшли до кінця. Звісно, впереди ще довгий шлях відновлення стосунків, але найголовніше вже зроблено – стіна між матір’ю і дочкою рушилася.
На наступного дня маленька Марійка, побачивши бабушку, заалікувала від радості і впала їй на плече. А Галинка Петрівна, міцно прижимаючи внучку до себе, зрозуміла, що живти без родини – не живе від самого. І прощення лікує не тільки того, кого прощають, а й того, хто простає.
