Дорогий щоденнику,
– Ой, наш знову уїхав? – Олена Петрівна клопотливо розкладала на столику кремові тістечка, прикрашені різнокольоровими трояндами з масляного крему. – Чай будемо пити чи горілочку спробуємо?
– Мамусю, яка горілка зранку? – Калина похитала головою, та очі її засяяли. – Та трохи можна, адже випадок особливий.
– О, не особливий! – підняла руки Олена Петрівна. – Господи, півроку не бачила донечку!
Вадим, стоячи біля вікна, закотив очі, проте ні теща, ні дружина цього не помітили. З самого ранку вони з Калиною їхали з Києва до маленького містечка Кам’янка. Вона – щоб побачитися з мамою, яку давно не бачила, він – щоб виконати сімейний обов’язок. Олена Петрівна зустрічала їх, наче блудних дітей, що повернулися до гнізда. Обійми, поцілунки, захоплені вигуки…
– Мамусю, я вам сувеніри привезла, – Калина почала копатися в сумці.
– Ти ще з сувенірами, дай-но на тебе погляну! Вадко, ти її годуєш взагалі? Вона у тебе, мов тростинка!
Вадим знову закотив очі, примусивши себе посміхнутись:
– Годую, звісно. Тричі на день, за графіком.
– Жартівник! – теща ткнула пальцем у його бік. – А ти, здається, не худнеш. Та ладно, бо коханий зять приїхав, давай горілочку дістанемо!
Теща попрямувала на кухню, а Калина схилилася до чоловіка і прошепотіла:
– Вадик, не починай зараз! Тиждень всього, терпи…
– Тиждень?! – Вадим ледь не задихнувся. – Ми ж говорили про вихідні! Сьогодні субота, завтра неділя, і все, додому!
– Любий, мамусі так чекала, готувалася, усе планувала, – на очах у Калини блищали сльози. – Ти ж можеш працювати дистанційно, сам казав.
Вадим важко зітхнув. Він розумів, що сперечатися марно. Якщо вдома Калина була м’яка, то біля мами вона брала її жорсткий характер.
– Калино, можу й випити, та у нас з твоїм чоловіком інші плани, – голос лунав із коридору, і на порозі з’явився Микола Степанович – отчим Калини. – Зяток, збирайсь, підемо на рибалку!
Вадим підстрибнув: шанс уникнути тиску тещі і провести час з Миколою Степановичем, простим і зрозумілим чоловіком, був привабливим.
– З задоволенням! – він навіть потирав долоні від передчуття.
– Ой, а яка ж це рибалка?! – теща повернулася з підносом, де стояла велика пляшка янтарної горілки і кілька кришталевих стопок. – Треба ж відпочити після дороги!
– Мамо, найкращий відпочинок – це зміна діяльності, – спокійно відповів Микола Степанович. – Ми недалеко, всього пару годин. Калина тобі допоможе, а до обіду будемо, як штик, назад.
Вадим ніколи не думав, що буде такий вдячний до отчима дружини. Але радіти рано.
– Ні, дорогий, посидимо, вип’ємо, я їх все спитаю, а потім куди хочеш, навіть на Північний полюс, – Олена Петрівна розставила стопки і чекала, глянувши на чоловіка.
– Добре, мамо, командуй без мене, – Микола Степанович важко зітхнув, підмигнувши Вадиму, і тихо додав: – Нічого, хлопче, прорвемося. Після обіду я теж не залишу їх!
От і сиділи ми за круглим столом, вкритим старою, та дивовижно білою скатертиною. Вадим намагався посміхатися, та з кожною хвилиною це ставало все важче.
– А пам’ятаєш, донечко, як у п’ятому класі вірш на свято вивчала? – теща вже перейшла до спогадів.
– Мамусю, звісно, пам’ятаю, – усміхнулася Калина. – Я навіть перше місце зайняла тоді…
– Не перше, а друге! – одразу виправила її мати. – Перше досталось Верці Самохіній, бо її мама дружила з директором.
«Почалось», – подумав Вадим, ковтнувши горілку, яка, на його подив, виявилась досить приємною. У розумі він перелічив до десяти – так радив йому психолог, друг з інституту, з яким ми часто обговорювали складні стосунки з тещою.
Олена Петрівна тим часом перейшла до іншого спогаду:
– А коли в інституті навчалась, пам’ятаєш, я тобі сукню шила? Фіолетову, в складку…
– Пам’ятаю, мамусю, – Калина кивнула. – І білу кофту з вишивкою…
– Не білу, а кремову! – знову поправила мати. – Ти що, донечко, пам’ять втратила? У моєму часі, коли в Москву живеш, важливе забуваєш!
Вадим міркував до двадцяти, та це мало допомогти. Він помітив, що Микола Степанович непомітно схопив газету і сховався під нею, наче захоплений новинами, хоча газета була навиворіт.
– А все ж, коли нам внуків подаруєте
