— Ну що, знову наш‑молодий їхав? — Марія Іванівна метушливо розкладає на столі кремові кексики, прикрашені різнокольоровими трояндами зі сливочного крему. — Чай будеш чи нашої горілочки підлізимо?
— Мамусю, яку горілочку рано‑вранці? — Зоряна похитала головою, та очі її заблищали. — Та трохи‑трохи можна, адже випадок особливий.
— О, не особливий! — розмахнула руками Марія Іванівна. — Господи, вже півроку не бачила донечку!
Олександр, стоячи біля вікна, підняв очі, проте ні теща, ні дружина цього не помітили. З ранку вони з Зорною їхали з Києва до маленького містечка Кам’янець‑Подільський. Вона — аби нарешті побачити матір, яку давно не бачила; він — аби виконати чоловічий обов’язок. Марія Іванівна зустріла їх, немов блудних синів, що повернулися до гнізда. Обійми, поцілунки, крики радості…
— Мамусю, я вам сувеніри привезла, — Зоряна дістає щось із сумки.
— Дай-но гляну на тебе, а то сувеніри підожди! Олександре, ти її годуєш? Вона в тебе, мов гілочка!
Олександр ще раз підняв очі і змусив себе посміхнутись:
— Годую, звісно. Тричі на день, за розкладом, як положено.
— Жартівник! — ткнула теща пальцем у його бік. — А ти ще й не худнеш. Та ладно, зразу ж візьмемо горілочку!
Теща попрямувала на кухню, а Зоряна схилилась до чоловіка і прошептала:
— Олексе, не починай зараз! Тиждень — лише тиждень, терпи…
— Тиждень?! — ледь не задихнувся Олександр. — Ми ж говорили про вихідні! Сьогодні субота, завтра неділя, і все, додому!
— Дорогий, мамусі так чекала, готувала, планувала, — на очах у Зоряни блиснули сльози. — Ти ж можеш працювати віддалено, сам казав.
Олександр важко зітхнув. Він розумів, що сперечатися марно. Якщо в звичайному житті Зоряна була м’яка, то біля матері вона брала її твердий характер.
— Зоряно, можу випити, та у нас з твоїм благоверним інші плани, — пролунав глибокий голос з коридору, і в двері з’явився Микола Степанович — її вітчим. — Хлопче, збирайся, підемо на рибалку!
Олександр підстрибнув — і можливість уникнути тісного спілкування з тещою, і шанс провести час з Миколою Степановичем, простим і зрозумілим чоловіком, спокусив його.
— З задоволенням! — сказав він, розтираючи долоні в очікуванні.
— Ой, а яка ж то рибалка?! — Марія Іванівна повернулася з підносом, на якому стояла велика пляшка янтарної горілки і кілька кришталевих стопок. — Треба ж їм відпочити з дороги!
— Мамо, найкращий відпочинок — це зміна діяльності, — спокійно відповів Микола Степанович. — Ми недалеко, на пару годин. Зоряна допоможе тут усе влаштувати, а до обіду вже будемо назад, як куля!
Олександр не думав, що буде так вдячний вітчину дружини. Але рано зрозумів, що це лише початок.
— Ні, дорогий, посидимо, вип’ємо, я їх розпитаю, а потім куди хочеш, навіть на Північний полюс, — Марія Іванівна розставила стопки і, очікуючи, поглянула на чоловіка.
— Добре, мамо, командуй без мене, — Микола Степанович важко зітхнув, підморгнув Олександру і тихо додав: — Не хвилюйся, хлопче, прорвемося. Після обіду я теж не залишу їх!
І ось вони сиділи за круглим столом, вкритим старою, та надзвичайно білою скатертиною. Олександр намагався посміхатися, та з кожною хвилиною це ставало важче.
— А пам’ятаєш, донечко, як у п’ятому класі вірш на свято вчила? — вже занурилась у спогади теща.
— Мамусю, звісно, пам’ятаю, — усміхнулася Зоряна. — Я ж тоді зайняла друге місце…
— Не перше, а друге! — відкоригувала її мати. — Перше досталося Вері Самохіної, бо її мати дружила з директором.
«Ось воно», — подумав Олександр, ковтаючи горілку, яка, до його здивування, виявилася досить приємною. У думках він рахував до десяти, як йому колись радив психолог‑друг з інституту, з яким вони часто обговорювали складні стосунки з тещою.
Марія Іванівна тем часом перейшла до наступного спогаду:
— А коли ти в інституті навчалась, пам’ятаєш, я тобі шила ту красиву спідницю? Пурпурову, з складками…
— Пам’ятаю, мамусю, — кивнула Зоряна. — І білу кофточку з вишивкою…
— Не білу, а кремову! — виправила мати. — Ти що, дочка, зовсім пам’ять втратила? У мої часи в Москві важливе все забували!
Олександр знову рахував до двадцяти, та це мало допомоги. Він помітив, як Микола Степанович непомітно взяв газету і сховав її, вдаючи, ніби захоплений новинами, хоча газета була навпаки.
— А коли ж ви нам онуків подаруєте? — раптово, без переходу, запитала теща, і Олександр знову задихнувся горілкою.
— Мамусю, ми вже говорили… — Зоряна зачерв
