Приносила халат — і чує «відходь»
– Що це може означати, що це не моє справа? – голос Анатолії Степанівни здригався від обурення. – Як це не моє? Я ж твоя мати!
– Саме тому й не твоє! – відсахнувся Ігор, не піднімаючи очей від телефону. – Ми тринадцять років разом живемо, мати. Тринадцять! Коли ти зрозумієш?
– Зрозуміє, як зможе, – глузливо вставила Олена, з’являючись у дверях кухні з чашкою чаю в руках. – Вона завжди сусідами турбується.
Анатолія Степанівна обернулася до дочок синового. Та стояла в шовковому халаті, що, звісно, коштував, як пенсія за три місяці, і дивилася на неї з прихованням подразнення.
– Олено, я з сином говорити, – сухо сказала Анатолія Степанівна.
– А я з чоловіком, – проявила дочка. – І мені засидлося, що ти кожного дня тут схваленієш.
– Олен, ні, – попробував втрутитися Ігор, але чоловіка не слухала.
– Ні, хай знає! – Олена поставила чашку на стіл так різко, що чай вилився. – У мене гадже в голові! Що купувати, де купувати, як готовити, як дитину виховувати. Я сама своя!
Анатолія Степанівна відчувала, що всередині все закипає. Вона прийшла сьогодні, як завжди, у гості до сина, принесла свіжі блинички і новий халат для Ігоря – старий зовсім зносився. А тут таке прийомство.
– Я ж не злості, – намагалася пояснити вона. – Просто хочу допомогти.
– Допомогти? – Олена простогодила. – Ти нав’язувати хочеш! Кожного дня дзвониш, кожного дня тут. Дай нам жить спокійно!
Ігор зітхнув і поклав телефон.
– Мамо, зрозумій – нам правда потрібно трохи… простору.
Анатолія Степанівна подивилася на сина. Її Ігор, якого вона виховувала одна після того, як чоловік помер. Харчила, одягала, в універ пробивала, на поїздку по квартиру допомагала. А тепер він про простір.
– Ігор, я ж тобі не заваджу, – тихо сказала вона. – Потараюсь, онука побачу, щоб що-небудь поїсти принести…
– Мамо, ми самі можемо собі поїсти купити, – перебив син. – І готовити вміємо.
– Ага, особливо твоя жінка, – не втерпіла Анатолія Степанівна. – Учора Марочку тістечками з магазину годувала.
– Вот! – узвилась Олена. – Опять контроль! Що, то вже заборонено їсти готові шарі?! Я ж працюю, а не сяде під заслоном днями!
– Я не сиджу, – возмутилася Анатолія Степанівна. – У мене своїх справ повно.
– Які? – посміхнулася дочка. – Сусідкам скаржитися, як тебе дочка дрібне?
Анатолія Степанівна почула, як сльози набігають на очі. Не може ж так усе? Не може вона правда заважає?
– Мамо, – підійшов Ігор і підійшов до неї, – ми не проти того, що ти в нас приходить. Просто… частіше, може?
– Набагато частіше, – додала Олена.
– Оле! – ти схопився за чоловіка.
– Що Оле? Сказала правду. Пустись один раз на тиждень, не більше. А то кожного дня, як у роботу.
Анатолія Степанівна мовчки взяла свою сумку. У ній лежали блинички, які вона спекла ранньою весною, і новий халат для сина. Махровий, теплий, точно такий, який він любив.
– Куди? – запитав Ігор.
– Додому, – коротко відповіла мати. – Як тут зайва.
– Мамо, ні так! Ми ж не виганяємо тебе.
– А що ти робиш? – повернулася до сина. – Говорити, що я заважаю, що мене стало часе, що кожного дня приходжу, як у роботу. То що ж, не більше ходитиму?
– Мамо…
– Всі, Ігор. Все сказано.
Анатолія Степанівна пішла до виходу. У передпокої на неї дивилася малюнок – сімейні фото. Ось маленький Ігор на її руках. Ось він у школі, з букетом у перший день. Ось його весілля, де вона щаслива обіймає сина і нову дочку.
Як все усе змінилося.
– Мамо, подивись, – Ігор догнав її в передпокої. – Ти ж знаєш, я тебе люблю.
– Знаю, – кивнула вона, натягаючи куртки. – І я тебе люблю. Тому й не буду більше заважати.
– Ні, не заважаєш! Просто Олена втомилася, вона багато працює…
– Ігор, не виправдовуйся. Вона сказала те, що думає. І ти, звісно, також.
Син повісився. Це мовчання сказала більше любих слів.
– Ладно, – Анатолія Степанівна прибрала куртку. – Живіть, як хочете. А я будучи живу, як можу.
– Мамо…
– Все, сонечко. Досвіду.
Вона вийшла з квартирки і повільно здолала сходи. Ззаду хлопнула двері. Ігор не проводжав її.
На вулиці ішов сірий дощ. Анатолія Степанівна стояла під козирьком і не зважала, куди йти. Додому не хотілося – там чекала порожня квартира і тиша. До подруг також – що розповісти? Що син її вигнав?
Вона вийшла з сумки телефон і набрала номер сестри.
– Галино, це я, Анатолія.
– Привіт, сестречко. Як справи?
– Погано, – не стала сховати. – Можна до тебе приїхати?
– Звісно. Що сталося?
– Потім розповім. Йду.
Галина живе на іншому краю міста, і поки Анатолія Степанівна їхала автобусом, у неї було час подумати. Може, дочка права? Може, вона правда часто приходить? Але як інакше? Ігор – її єдиний син, Марко – єдиний онуць. Крім них, у неї нікого.
Сестра зустріла її з тривогою.
– Анатоліє, ти чого така біленька? Заходь швидше.
Вони пройшли на кухню, Галина поставила чайник.
– Розкажи, що сталося.
Анатолія Степанівна все викласти. Про сьогоднішній діалог, про слова дочки, про мовчання сина.
– Умовно, Галя, я ж не злості приходжу до них. Просто скучно мені самоті. І хочеться допомогти.
– А вони допомогу просили? – осторожно спитала сестра.
– Ну… не просили. Але я бачу, що їм важко. Олена працює, Ігор також. Дитини ніде покласти.
– Анатоліє, а ти подумай. Може, вони самі хотять розібратися зі своїми проблемами?
– Як? Марочку тістечками годувати?
Галина зітхнула.
– Слухай, а помниш, як мама до нас ходила, коли ми молоді були?
Анатолія Степанівна нахмурилася.
– Помню. І що?
– А те, що ми з тобою також не завжди були раді її порадам. Помниш, як ти обурювалася, коли вона казала, що борщ у тебе не того кольору?
– Це було інше…
– Ні, Анатоліє. Теж. Просто ми тоді були на місці Олени, а тепер ти на місці матері.
Анатолія Степанівна тишкою повісила слова сестри.
– Значить, ти також вважає, що я неправа?
– Я вважаю, що ти любить мати, яка не може випустити дорослого сина. А це болісно і для тебе, і для нього.
Вони пили чай мовчки. За вікном темніло, вмикались фари.
– Галино, а що мені тепер робити? – тихо запитала Анатолія Степанівна.
– Зайнятися собою. У тебе є інтереси, крім Ігоря та онука?
Анатолія Степанівна задумалася. Інтереси? Раніш вона любила читати, ходила в театр. Крутила, рослили цвіті. Але за останні роки все час йшло на турботи про сина.
– Раніш жовті, – признавалась вона.
– То верни себе. Знайди собі справу, яка б тебе цікавіла. Запишись на курси, у клуб якийсь. Перебудь подруг.
– А Ігор? А Марко?
– Ігор – взрослий чоловік, сам розбереться. А онуць побачиш, коли вони самі запросять.
– А якщо не запросять?
– Запрошать. Рано чи пізно. Але вже як бабуся, яка жить своїм життям, а не як нав’язливість бабки.
Додому Анатолія Степанівна повернулася пізньо-пізньо. Квартира зустріла її тишою і сірим світлом. Вона вставила лампочку, роздяглася і пройшла на кухню. У сумці все ще лежали блинизки і халат для сина.
Вона вийшла халат і розстелила на стілець. М’який, теплий, точно такий, як більше думала Ігор. Вибирала його пів години в магазині, уявляючи, як він обрадується.
А в результаті навіть не встигла подарувати.
Анатолія Степанівна зікнула халат назад у пакет і сховала в шафу. Може, коли-небудь буде мати дати.
А може, й не буде.
Вона сіла до комп’ютера і відкрила інтернет. Хотіла давно записатися на курси італійської мови. Всі відкладала, говорила сама собі, що нема часу. А звідки він є. Що й багато часу.
Напруження на курси дівчиини ще ходили. Анатолія Степанівна заповнила форму і відправила заявлу.
Потім відкрила сайт драматичного театру. Там оголошували про набір у любительську театральну студію для старших людей. Цікаво.
Вона записала телефон і адресу.
Потім вийшла старі фотоальбоми і довго листала. Ось вона молодий, красива, мрія. Куди все це ділося? Коли вона перетворилася на нав’язливу бабку, від якої хотять позбутися?
На одному фото вона стояла з подругами біля універсу. Молоді, веселі, повні планів. Інтересно, що з ними стало? Може, знайти їх у соціальному мережі?
Анатолія Степанівна вставила ноутбук і розпочинала пошук. Виявилося, що багато спільнотників зареєструвалися в мережі. Вот Тамара Іванівна, стара подруга. Живе тепер у другому місті, але пише, що часто навідує дочку.
Анатолія Степанівна написала їй повідомлення.
Поки чекала відповіді, заварила собі чай і сіла біля вікна. На вулиці горіли фари, зайшли машини. Звичайна вечеря в звичайному місті.
Але для неї ця вечерня стала переломною. Уперше за багато років вона думала не про те, як допомогти сину, а про те, як жити далі сама.
Телефон завів. Ігор.
– Мамо, як справи? – голос сина звучав винно.
– Нормально, – коротко відповіла вона.
– Мамо, я хотів обставити за сьогодні. Олена перегрілася.
– Нічого, Ігор. Може, вона права.
– Що ти маєш на увазі?
– То, що мені час зайнятися життям.
У трубці повисла тиша.
– Мамо, не думай нічого поганого. Ми тебе любимо.
– І я вас люблю. Тому й не буду вам заважати.
– Ні, не заважа…
– Ігор, досить. Ми оба знаємо правду. Я записалася на курси італійської і в театральну студію. Житиму своїм життям.
– Серйозно?
– Дуже серйозно.
– А к нам приходити будеш?
Анатолія Степанівна повісилася.
– Буду. Кожного разу, коли запросите.
– Мамо…
– Все, сонечко. Доброї ночі.
Вона кинула трубку і вимкнула телефон. Завтра почнеться нове життя. Життя без щоденних візитів до сина, без нав’язливих порад, без спроб контролювати чужу родину.
Буде її щасливою? Поки не знала. Але точно знала одне – так, як було, тривати не могло.
На екрані комп’ютера засяяло повідомлення. Тамара Іванівна відповіла на повідомлення. Писала, що дуже рада, що вони знайшли себе, і запрошала зустрітися на вихідні.
Анатолія Степанівна посміхнулася. Може, нове життя буде не таке погане.
Халат для сина все ще лежав у шафу. Але уже не здавався їй символом відкинутої любові. Просто подарунок, який колись знаходить свого отримувача.
А поки у неї було своя життя, яке потрібно було починати з початку.
