Прилетіли з дружиною та дітьми до Львова — а справжній сюрприз чекав нас за дверима її готелю.
Мене звати Богдан Коваленко. Мені п’ятдесят. Ми з дружиною Оленою прожили разом майже двадцять років.
У нас двоє дітей: п’ятнадцятирічний син Марко — розумний, спокійний хлопець, який росте швидше, ніж я встигаю це помічати, і Настенька — наша десятирічна донечка, яка досі вірить, що тато може висмикнути місяць із неба та подарувати його їй на долоню.
Того ранку все було як завжди, коли Олена була у відрядженні. Я поспіхом збирав дітей до школи. Марко не відривав очей від телефона, Настя копошилася у вівсянці, а я ковтав каву, ніби це була єдина рідина, що тримала мене на ногах.
Олена виїхала до Києва три дні тому на бізнес-форум. Мала бути там тиждень — довше, ніж зазвичай. Ми вже сумували.
Я дуже люблю свою дружину, і коли побачив, як Настя сумно перебирає ложкою кашу, мені спало на думку: «А що, якщо ми самі поїдемо до неї?»
Настя підняла очі: «Правда? Просто приїдемо до мами?» Я кивнув: «Уяви, як вона здивується! Постукаємо у двері — а там ми всі!» Навіть Марко відірвався від екрана і буркнув: «Нормально було б.» А для підлітка це вже майже ентузіазм.
Я одразу подзвонив на роботу, взяв вихідний, домовився про дітей у школі і купив три квитки до Києва. Весь день уявляв Оленине обличчя — шок, сльози, обійми. Ми давно не робили таких теплих родинних жестів.
Спробував їй подзвонити — без відповіді, одразу автовідповідач. Дивно, але вона часто на зустрічах. Написав: «Сумуємо. Діти питають, коли ти повернешся. Любимо.» Відповіді не було.
Ввечері, коли вкладав дітей спати, спробував ще раз — та сама історія. Всередині ворушився неспокій, але я його відганяв. У Києві великий форум, напевно, завал. Вона одна з найкращих фінансисток, справжня левиця у діловому костюмі й на шпильках.
«Як думаєш, мама заплаче від щастя, коли нас побачить?» — запитала Настя, пригортаючи свого плюшевого вовчика. «Можливо, зірко. Це буде найкращий сюрприз», — поцілував я її у чоло.
Я й гадки не мав, наскільки все виявиться інакше. Справжній сюрприз чекав нас не біля дверей її номера. Він уже давно був у її житті.
Ми прибули до готелю «Опера» у Києві, де, за планом, Олена мала зупинитися. Коли я зайшов у вестибюль із блискучими хрустальними люстрами, на душі трохи полегшало. Все тут було дорого — як і належить жінці її рівня.
Підійшов до рецепції. Адміністраторка зустріла мене посмішкою: «Доброго вечора, чим можу допомогти?» Я спробував не виглядати схвильованим: «Доброго дня, ми хотіли б заселитися і дізнатися номер моєї дружини — Олени Коваленко.»
Дівчина клацнула по клавіатурі. Через хвилину вона підняла на мене очі: «Олена Коваленко у нас зареєстрована. Вона у номері 514, а ваш — 523. На одному поверсі.»
Я зітхнув з полегшенням і попросив зателефонувати до Олени. Але через мить адміністраторка насторожено підняла брови: «Вибачте, але у цьому номері зареєстровано ще одного гостя. У бронюванні вказано двоє.»
Слова завмерли в горлі. «Двоє?» — промайнуло в голові. Руки стиснулися самі, але я намагався не виглядати збентеженим. «Можливо, колега. Економія коштів», — подумав я, хоча всередині вже клекотів сумнів.
Я оплатив номер, взяв ключі. Марко і Настя вже чекали біля дивана, обличчя сяяли від передчуття маминої реакції.
Я зібрався з думками. Треба з’ясувати. Не гаючи часу, пішов до номера 514, де мала бути Олена. Коридор був залитий м’яким світлом, а ця тиша лише підсилювала тривогу.
Руки тремтіли, коли я постукав. Ніхто не відповів. Постукав ще, прислухався. І раптом — з-за дверей почувся сміх. Не Олени, не знайомий. Щось було не так.
Я набрав її номер: «Я біля твоїх дверей. Відчини.» У цю мить двері відчинилися. Переді мною стояла Олена у халаті, волосся розкуйовджене. На обличчі — паніка, замаскована під здивування.
«Богдане, що ти тут робиш?» — прошепотіла вона, затуляючи двері. У голосі — роздратування.
Я, стримуючи спалах, відповів: «Ми приїхали зробити сюрприз. Діти так хотіли.»
Її погляд змінився, коли вона почула про дітей. Вона опустила очі — і я побачив чужі чоловічі туфлі.
Раптом вона прошепотіла: «Богдане, давай поговоримо наодинці.» Я відійшов. У голові кружляли думки. Ми приїхали з любов’ю, а опинилися перед чимось чужим.
У її очах була провина. Вона намагалася це приховати. Ми пішли у коридор, подалі від дітей, і в мені росло відчуття неминучого кінця. Те, що ще вчора було щастям, сьогодні стало тріщиною.
Я стояв навпроти дружини в халаті і запитав пошепки, але чітко:
«Олено, хто в
