Соломія зупинилася перед дзеркалом у передпокої, вирівнюючи комір блузки. Перстень на безіменному пальці виблискував при люстровому світлі — вишуканий, коштовний, з великим діамантом. Подарунок чоловіка на п’ятнадцяту річницю. Вона повернула долоню, милуючись гравею каменя, коли з коридору озвалися знайомі кроки.
— Соломіє, готова? — голос Ігоря донісся із кухні. — Вирушаймо, інакше запізнимося на День народження до
Роздобудена життя текла далі, і тепер наодинці з собою Марина вже не прислухалася до тиші в квартирі, а слухала тихий біль свободи, що лікувався часом, поки там, де впало кільце, виростали незабутки, а вона вчилася вдягати на пальці лише щирі посмішки й вірити, що найкраще золото — це спокій власного серця без жалю за кимось, хто так і не зумів її осягнути.
