**Мої думки, як капуста в бочці…**
Приїхала я в село раннього вересневого ранку, коли сонце тільки почало торкатися дахів. В автобусі пахло бензином та мокрою вовною, а за вікном — поля, вже пожовклі. На ногах ґумові чоботи, за спиною рюкзак, у сумці дві банки кави для тітки. Сиділа у вікна, підперла голову, й думки крутилися: «Навіщо я їду? Квасити капусту? Чи втекти від міста, де все одне й те саме — робота, метро, пуста квартира?» Відповіді не було, тільки потяг до цих місць, де бабуся колись вчила мене плести вінки з кульбаби, а літні вечори пахли свіжим молоком.
Дорога була довгою. Коли автобус зупинився біля дерев’яного стовпа з написом «Зелений Гай», я вийшла, вдихнула прохолоду й усміхнулася. Все, як колись: скрип криниці, гавкіт собаки, запах яблук, що впали на землю. Поправила рюкзак і пішла до тітчиної хати.
Тітка Марічка, як і очікувалося, була на городі. Я ще здалеку побачила її — у квітчастій хустці, з відром в руках.
— О, приїхала? Заходь! — крикнула вона, виходячи з-під яблуні. Її обвітрене обличчя розплилося в усмішці. — Думала, передумаєш. Зараз руки помию — і до тебе.
Я кивнула, відчинила скрипучу хвіртку й увійшла у двір. Хата була старою, з потемнілими колодами, але затишною, немов обіймала. Всередині пахло сіном, сушеним зіллям чимось таким, що нагадувало минуле. Поставила сумку на табурет, оглянула кухню: на столі вже лежали капустяні голови, круглі, як дитячі, а поруч — ножі, миски й дерев’яна терка, немов із музею.
— Вже зранку починати будемо? — запитала я, знімаючи куртку.
— А нащо тягнути? — тітка увійшла, витираючи руки об фартух. — Роботи — завгодно. Поки сонечко світить, поки руки слухаються.
Не минуло й півгодини, як ми сиділи біля бочки у дворі. Я терла капусту, тітка солила, пересипаючи морквиною та перцем. Повітря закручувалося ароматом свіжої капусти, а тишу порушували лише звуки з вулиці: мукання корови, скрип воза. Я працювала мовчки, але думки блукали далеко — у дитинство, до бабусиних пиріжків, до вечорів біля печі, коли за вікном вив вітер, а в хаті було тепло й безпечно.
— Оленко, а ти Сашка пам’ятаєш? — раптом запитала тітка, не відриваючись від справи.
— Як же не пам’ятати, — усміхнулася я. — Хуліган був рідкісний! У п’ятому класі мені косичку в чорнило вмочив!
— То давно було, — тітка хмикнула. — Тепер він зовсім інакший. Хату добру збудував, господарство. Хлопець — як на підбір. Самотній тільки.
Я підняла брова, але мовчала. Тітка продовжила:
— Каже: «Як Олена приїде — допоможу». Сам запропонував. Бочку зранку приніс, капусту. Поки ти їхала, до речі.
— Ну і молодець, — пожала я плечима. — Допомагає — і добре.
Я не надала цьому значення. Ну, Сашко, ну, бочка. Я ж міська, приїхала на тиждень — і назад. Але сталося щось дивне. Село ніби обійняло мене, як старого друга, й відпускати не хотіло. Кожен шелест, кожен звук шепотів: «Залишись». Я відганяла ці думки, але вони поверталися, як мухи до меду.
Наступного дня тітка пішла до крамниці, лишивши мене саму. Руки самі знали роботу. Я дивилася на білі смужки капусти, що падали в бочку, і згадувала бабусині слова: «Головне — не поспішай, доню. Капуста любить ласку». Усміхнулася, а тут…
— Привіт.
Я здригнулася, ледь не порізавши палець. Озирнулася — Сашко. Високий, у потертій куртці, з блакитними очима, що бачили крізь мене. У руках — відро води.
— Я ж тихо, не лякайся, — сказав він, ставлячи відро.
— Та я й не лякаюся, — поклала я ножа. — Просто задумалася.
Він підійшов ближче, заглянув у бочку.
— Втерла добре. Тонко. Бачу, не вперше?
— У тітки щоосені, — відповіла я, відчуваючи, як щоки червоніють під його поглядом.
— Допомогти?
— Можеш капустину подати. А то в мене руки вже дерев’яні.
Сашко мовчазно подав одну, потім другу. Потім сів поруч. Я раптом відчула його запах — лісом, димом, чимось теплим.
— Пахне від тебе чимось… смачним, — сказав він, дивлячись на мої руки. — Ніби милом, ніби яблуками.
Я засоромилася, відвернулася.
— То, мабуть, мило. Вчора вмивалася з лавандою.
— Говорить красиво, — просто сказав він.
Я почервоніла ще більше, не знаючи, куди подіти очі.
— Чого ти такий… чемний став? — запитала я, щоб розрядити напругу.
Сашко усміхнувся, дивлячись у далечінь.
— Я завжди був чемний. Просто… дурнем ходив. Ти ж мені подобалася ще тоді. Тому й чіплявся.
Я завмерла. Серце забилося голосніше, ніж хотілося. Не знала, що відповісти, і просто мовчала. Він теж. Сиділи біля бочки, нМи сиділи так, немов усе на світі стало на свої місця, і більше нічого не треба було говорити.
