Повернулася додому після зміни вже за північ виснажена, голодна, зла. Скільки разів давала собі слово звільнитися з цього проклятого магазину, але знову йде, ніби впряглась у ярмо. За вікном хрущовки темрява, наче чорний оксамит, а вона, Марічка Бойко, ледве волочить ноги, намагаючись встромити ключ у двері. Навіть замок, здається, бунтує не хоче впускати цю знесилену тінь.
«Скільки ще? Коли вже дно?» гупало в скронях. Це питання вона задавала собі щовечора рівно два роки, відколи її життя перетворилося на каторгу під вивіскою «Вино&Мир».
Працювала з ранку до ночі в цьому акваріумі з пляшками й людськими вадами. Хазяїн жадібний павук-селюк на імя Василь Григорович опутав магазин камерами, і його погляд через екран пек спину, немов розпечений цвях. Відпочити? Ха! «Стоїш значить, працюєш!» це гасло було випалене у мозку кожної продавчині. До вечора ноги гули, немов дзвони, а ваги з пляшками, що доводилося розвантажувати, висіли на плечах, як криги.
Колеги дивувалися: як вона тримається? Більшість не витримували й півроку, а Марічка залізна. Та ніхто не знав, що за її плечима не пустота. Там стояв єдиний сенс її життя семирічний син Олесь. Їй були потрібні ці брудні, пропахлі горілкою гроші, бо в їхньому містечку колишньому промисловому гіганті роботи не було. Заводи, що колись годували місто, тепер стояли, як похмурі руїни, охороняні лише вітрами та спогадами.
Увійшовши в квартиру, Марічка ледве скинула куртку й завмерла із кухні чулися голоси. Серце стиснулося: тривога за Олеся була її постійною супутницею. А потім згадала: сьогодні ж мати казала, що завітає тітка Галя, бабусина сестра з Чернівців.
На кухні пахло варениками з вишнями та свіжим чаєм. Дві жінки з сивиною у волоссі сиділи за столом, і світло абажура обійняло Марічку, підкреслюючи її змарніле обличчя й синяки під очима.
Рідненька моя! першою кинулася тітка Галя, жінка з добрими, зморшкуватими очима. Дивись на себе, зовсім замучилася, бідолашна!
Обійми тітки і раптом здалося, ніби знову їй пять років, і вона сховалася від усього світу в теплі бабусиних рук.
А потім тітка, сьорбнувши чаю, глянула на неї прямо:
Марічко, скільки можна? Ти ж себе вбиваєш! Кидай усе та їдь до нас. У Чернівцях і роботу знайдемо, і життя інше. І вагаючись, додала: Тобі ж лише тридцять. Хіба не хочеш ще раз кохати?
Слова впали, наче камінь у болото. Усередині все стислося в один гіркий клубок.
Досить з мене, тітонько, прошепотіла вона. Двічі наступала на граблі обидва рази по лоб.
Та обіцянку виконала: влітку вони з Олесем приїхали до Чернівців. Тітка влаштувала свято, за столом сиділи родичі, а поряд чоловік з добрими очима й великою лисиною. «Микола, син моєї подруги. До речі, вільний», представила тітка.
Марічка зрозуміла: її вирішили «прилаштувати». Та Микола виявився не настирливим, а справжнім. Жартував просто, слухав уважно, а на прощання запросив на каву.
Зустріч пройшла несподівано добре. Він приніс іриси (як він здогадався, що її улюблені?), говорив без пафосу, не хвалився. А потім раптом сказав:
Я бачу, яка ви сильна. Не обіцяю океанів, але якщо дасте шанс буду любити вас і Олеся по-справжньому.
Вона погодилася. Через місяць вони поб
