Повернувся до батьківського дому після пятнадцяти років, я дізнався: усі ці роки жив як бідняк, не знаючи, що був заможною спадкоємицею.
«Ганно Миколаївно, ваш батько він сьогодні вранці»
Голос Людмили Іванівни тремтів. Я стиснув телефон так, що сухожилля побіліли.
«Що з ним?» запитала я, здивована своїм же чужим голосом.
«Серце не витримало. Микола Петрович помер уві сні.»
Пятнадцять років. Пятнадцять років минуло з того часу, як я бачила батька востаннє, чула його голос. І тепер уже ніколи не почую.
Дорога з обласного центру до рідного міста зайняла три години. Кожен кілометр наче повертав час назад знайомі повороти, старі будинки, запах осіннього повітря. Все лишилося таким, як було, коли я їхала звідси.
Дім зустрів мене тишею. На ґанку стояла жінка років сорока пяти білява, у чорній сукні. Поруч високий хлопчина з очима, як у батька.
«Ти Ганна?» запитала жінка. «Я Марія. А це Олесь, твій брат.»
Слово «брат» звучало дивно. У мене був брат, якого я ніколи не бачила.
«Мама казала, що в мене є сестра,» промовив Олесь, дивлячись на мене з дитячою цікавістю. «Ти справді втекла з дому у пятнадцять?»
«Олесю!» докорнула Марія. «Заходь, Ганно. Людмила Іванівна чекає на тебе.»
Усередині пахло свіжою випічкою та жалем. Людмила Іванівна сиділа в кухні постаріла, але все та ж рішуча.
«Ганнусю, доню,» обняла вона мене. «Схудла. Мабуть, погано їси.»
«Їм нормально, Людмило Іванівно.»
«А де працюєш?»
«Реєстратором у готелі.»
Марія підняла брова:
«У готелі? Я думала, ти поїхала вчитися, робити карєру.»
У її голосі не було осуд
