Повернулася з роботи опівночі, мов вичавлений лимон, голодна й зла. Скільки разів клялася кинути цей проклятий магазин? За вікнами хрущовки вже розпочався бал тіней, коли Маряна, ледве переставляючи ноги, встромляла ключа у закляклий замок. Навіть метал опирався, ніби не бажаючи впускати цю виснажену тінь назад. Не просто «вичавлений лимон» це було б занадто мяко. Вона почувалася розбитим годинником, у якому всі шестерні позскакували, а пружини розірвалися. Голод був злим, як вовк, а лють густою смолою, що заливала її зсередини.
«Скільки ж можна? гупало в скронях. Де кінець? Коли я розсиплюся на порох?» Це питання, мов молитву, вона повторювала щоночі рівно три роки, відколи її життя стало пеклом під вивіскою «Горілчаний Рай».
Маряна працювала в цій клятій крамниці, акваріумі з алкоголем і людською низькістю, з восьмої ранку до одинадцятої вечора. Каторга. Безвихідна, як болото. Господар, жадібний павук на імя Василь Іванович, сплів павутину з камер, і його погляд, мов розпечений цвях, впивався в спину. Присісти? Це була привілея, що каралася штрафом. «Сидіти значить не працювати!» цей девіз був випалений у підсвідомості кожної продавчині. До вечора ноги горіли, немов у пеклі.
А ті ящики Важкі, дзвінкі, мов труни з пляшками. Пятнадцять хвилин на перекус і знову до прилавку, де чекали не завжди тверезі покупці. Треба було посміхатися. Пяницям, грубіянам, скандальним бабам. Посміхатися, коли хотілося ридати від безсилля.
Колеги вважали Маряну залізною жінкою, яку ніщо не зламає. Мало хто затримувався тут довше півроку. Кадри тікали, мов миші з тонучого корабля. Але вона трималася. Бо за її плечима був не просто порожній простір. Там стояв увесь сенс її життя син, семирічний Дмитро. Їй відчайдушно потрібні були гроші. Ті брудні, пропахлі горілкою гривні, що тримали їх на плаву. Куди податися? Їхнє містечко, колись шумне, тепер повільно вмирало. Фабрики, колишні годувальники, стояли, мов похмурі привиди.
Переступивши поріг, Маряна ледве скинула куртку й завмерла, почувши голоси з кухні. Серце стислося тривожне, привчене до біди. І тоді згадала: «Марянко, тітка Оксана сьогодні приїжджає».
Тітка Оксана. Мамина сестра. З Києва. З іншого життя. Не бачилися пять років.
На кухні пахло чаєм і вишневим пирогом. Дві жінки, з сивиною у волоссі, сиділи під мяким світлом лампи. І це світло впало на Маряну, на її змарніле обличчя з синяками під очима.
«Рідненька! першою кинулася тітка Оксана, жінка з добрими очима. Дивись на тебе, зовсім знесилилася, бідна дитино!»
Вона обняла племінницю, і Маряна на мить відчула давно забуте тепло. Її нагодували, напоїли чаєм.
А потім тітка, сьорбнувши чаю, подивилася їй у вічі: «Марянко, скільки ж можна? Ти ж згораєш у цій каторзі. Кидай усе й їдь до нас. У Києві роботи як грибів у лісі. І вона зробила паузу, життя ж не закінчилося. Тобі всього тридцять. Може, ще й своє щастя знайдеш».
Слова впали, мов камені у воду. Маряна відчула, як усередині стискається клубок болю.
«Ні, тітко, годі, прошепотіла вона. Двічі я вже наступала на граблі. Досить. Ось у відпустку через місяць ми з Дмитриком приїдемо. На тиждень. Поведу його в цирк, у парк. Він так мріє».
Вона поцілувала тітку в щоку й, схитрувавши через втому, пішла до кімнати. Дмитро спав, і його дихання було єдиним спокоєм. Але сама Маряна не могла заснути. Зустріч з тіткою підняла з дна забуті спогади.
Свідомість, мов злий чаклун, почала витягувати з памяті ті самі картини.
Їй було вісімнадцять. З золотою медаллю вона вступила до медичного училища в Києві й жила у тітки. Одного разу на екскурсії в музеї вона зустріла Його. Олега. Студента-стоматолога, впевненого й чарівного. Він здавався лицар
