Повернулася з роботи опівночі, зовсім без сил, голодна й зла. Скільки разів вона клялася піти з цього проклятого магазину. За вікнами її хрущовки вже танцював темний бал ночі, коли Оксана, ледве переставляючи ноги, встромляла ключ у замок. Навіть металевий механізм ніби чинив опір, не бажаючи впускати цю виснажену жінку назад. «Без рук і без ніг» це було б занадто мяко. Вона почувалася зламаною машиною, де всі шестерні зітерті, а дроти переплутані. Голод був різким, злим, а лють наче чорна смола, що заливала її зсередини.
«Скільки ще можна? гуло в скронях. Де межа? Коли вже все розсиплеться остаточно?» Це питання, наче реквієм, вона задавала собі щовечора, рівно рік, як її життя перетворилося на пекло під вивіскою «ВиноГрад».
Оксана працювала в цьому магазині, цьому акваріумі з алкоголем і людськими вадами, з восьмої ранку до одинадцятої вечора. Каторга. Безпросвітна, до болю втомлива. Господар, жадібний павук на імя Борис Миколайович, сплів павутину з камер, і кожен його погляд крізь обєктив пече спину, ніби розпечений залізний прут. Присісти? Це була привілея, яка каралася штрафом. «Сидиш значить, ледарюєш!» це гасло було випалене у всіх його продавчинь. До вечора ноги горіли, пухли, гули, благаючи про хвилину спокою.
А ті ящики Важкі, брязкотливі домовини з пляшками, які вони, жінки, мусили розвантажувати самі. Пятнадцять хвилин на перекус і знову до прилавка, де чекали не завжди тверезі покупці. Треба було посміхатися. Посміхатися пяним, грубим чоловікам, скандальним жінкам. Посміхатися, коли хотілося плакати від безсилля або кричати від люті.
Колеги вважали Оксану залізною жінкою, яку ніщо не зламає. Мало хто затримувався тут довше півроку. Люди йшли, як вода, виривалися з цієї пекельної сітки та зникали. А вона трималася. Бо за її плечима був не просто повітря. Там стояв єдиний сенс її життя семирічний син Андрійка. Їй відчайдушно потрібні були гроші. Ті брудні, смердючі гроші, що тримали їх над прірвою. Куди податися? Їхнє містечко, колись шумне, тепер тихо вмирало. Заводи, що годували тисячі, тепер стояли похмурими руїнами, охороняні лише вітрами та спогадами.
Переступивши поріг, Оксана ледве скинула куртку й завмерла, почувши голоси з кухні. Серце стиснулося вже звикле до поганих новин. Але потім вона згадала: сьогодні ж мати казала, що тітка Наталя приїжджає.
Тітка Наталя. Мамина сестра. З Києва. З іншого життя. Не бачили її років пять.
На кухні пахло свіжим чаєм і пирогом. Дві сестри, зі зморшками біля очей та сивиною у волоссі, сиділи за столом під теплим світлом лампи. І це світло упало на Оксану, на її змарніле обличчя з синцями під очима.
Рідна моя! першою кинулася тітка Наталя, жінка з добрими очима і мякими рисами. Дитятко моє, зовсім заморилася!
Вона обійняла племінницю, і Оксану на мить огорнуло давно забуте відчуття захисту. Її розцілували, нагодували, напоїли чаєм.
А потім тітка, сьорбнувши з чашки, подивилася на неї прямо:
Оксанко, серденько, скільки ж можна? Подивися на себе! Ти ж згораєш у цій каторзі. Кидай усе й їдь до нас. У Києві роботи повно, хорошої. І вона зробила павзу, життя ж на цьому не кінчається. Тобі всього тридцять. Ти гарна, молода. Може, ще й доля чекає.
Слова падали у тишу, як камені у болото. Оксана відчувала, як усередині все стискається.
Ні, тітонько, годі, видихнула вона. У мене вже було дві спроби «знайти щастя». Дві яскраві й дві невдалі. Досить. Ось у відпустку через два місяці, обіцяю, ми з Андрійком приїдемо. На тиждень. Сведемо його в цирк, в парк. Він так мріє.
Вона поцілувала тітку в щоку й, зсилаючись на втому, пішла до кімнати. Андрійко спав, його рівне дихання було єдиним, що приносило спокій. Але сама Оксана не могла заснути. Зустріч із тіткою підняла з дна забуті почуття.
І розум, наче злий дух, почав витягати з минулого ті самі картини, які вона намагалася забути.
Їй було вісімнадцять. З золотою медаллю вона вступила до медичного училища в Києві й жила у тітки Наталі. Навчання давалося легко. Одного разу їхня група поїхала в анатомічний музей. І там, серед застиглих у вічності експонатів, її серце раптом затріпотіло. Вона зустріла Його. Артем. Студент-стоматолог, впевнений у собі, з дотепною усмішкою. Він побачив її дівчину з каштановою косою й блакитними очима і закохався.
Він був ідеальним. Освічений, галантний, з гарними манерами. Він здавався їй
