Повернулася до колишнього, який мене зрадив… Чи вчинила я нерозумно?
Життя — хитра штука, воно грає з нами, ніби сонний маріонеткар, і ніхто не відгадає, який вихід з п’єси воно приготувало. Я не вірила у «перше кохання навіки», поки сама не опинилась там, де минуле постукало у двері… і я відчинила.
Мене звати Оксана, я з Чернігова. Моя історія — не зі сторінок гламурного журналу. Це життя. Інколи гірке, інколи дивно справедливе. І так — я повернулася до людини, котра колись мене зрадила. Він пішов до іншої. А я… пробачила. Чи збожеволіла? Ось і подумайте.
Перше кохання: ясне, як шкільний травень
Все почалося у школі. Я й Богдан були «парою року» у випуску. Він — високий, русявий, спортивний, грав за юнацьку збірну з волейболу. Справжній красені, мов копія молодого Івана Міколайчука. Усі дівчата зітхали, а я була його обраницею. Досі пам’ятаю, як заздрили подруги, як хлопці шипіли за спиною.
Після випускного ми не розійшлися. Він не пішов у армію — спортивна пільга, а я вступила на філологію. Через два роки й він став студентом. Ми одружилися — рано, але тоді здавалося, що ми знаємо все про життя й кохання.
Через три роки — розлучення.
Розбиті мрії й зрада
Спочатку він був ніжним, турботливим. Але з часом став змінюватися. Не приховував зрад. Став грубим, байдужим. Я втратила двох дітей — обидва рази через нервові зриви. Ревнувала, страждала, намагалася врятувати те, що розвалювалося на очах. Але він пішов сам. До іншої. До тієї, що була лише однією з його «захоплень», але чомусь саме вона переконала його кинути мене.
Я страждала. Довго. Найболючіше було те, що я до останнього мила вікна у новій квартирі, куди мали заїхати разом. Але туди заїхала вона — «інша». А я лишилася сама — і з брудною душею, і з відчуттям, ніби мене витерли, як ганчірку.
Другий шанс
А потім з’явився Тарас. Старший за мене, колега по роботі, скромний, інтелігентний, надійний. Він знав про мої муки. Слухав. Мовчав. Просто був поряд. Його кохання не вимагало доказів — воно просто було. Ми жили душа в душу, без зайвих слів, без перевірок і підозр.
Дітей не завели — просто не вийшло. Але це не заважало нам бути щасливими. Він став для мене всім. Через десять років спільного життя ми офіційно оформили стосунки.
Я думала, що так буде завжди.
Удар долі
Тарас помер раптово. Серце. Ніхто не знав, що він хворів. Лише після похорону я дізналася від адвоката, що він страждав на рідкісне захворювання і все передбачив: оформив на мене всі права, передав мені квартири та землю батька.
Ось чому він не наполягав на дітях — хотів, щоб я, навіть залишившись сама, не залежала ні від кого. Щоб могла бути вільною.
Я намагалася жити далі. Без нього. Працювала, займалася тим, що він схвалив би. Але в серці була пустота.
Повернення минулого
Минуло майже десять років. І одного дня подзвонив… Богдан. Так-так, той самий. Розлучений. З розбитими фінансами. І просив — не поговорити, не кави випити, а… піти з ним до нотаріуса.
Виявилося, що та сама квартира, куди він заїхав з іншою, була офіційно оформлена на нас обох — ми купили її за два місяці до розлучення. Тоді я навіть не помітила цієї юридичної дрібниці.
Тепер він хотів її продати. Без моєї згоди не міг. Треба було підписати відмову від частки.
О, як я чекала цей момент! Ось воно — моя помста. Я могла відмовити. Могла змусити його розплачуватися, як розплатилася я, коли він пішов. Могла — і збиралася.
Але я його побачила.
Все спочатку
Він постарів. Схуд. Очі — не такі зухвалі, як колись. Голос — м’який, непевний. Ми випили чаю після нотаріуса. Розговорилися. Я сміялася. Він слухав. Був іншим. Зламаним, тихішим, глибшим.
Я підписала папери. А потім… ми почали спілкуватися. Поступово. Без планів. Просто як двоє самотніх людей, що колись знали один одного до кожної родимки.
Через пару місяців він запропонував поїхати на дачу. Нашу стару. Там ми були щасливі. І знаєте що? Я погодилася.
Сьогодні ми разом. Знов. Так, з тим самим Богданом. Чую, як подруги шепочуть: «Божевільна!» Може, і так. Але це моє життя. Моє перше кохання стало останнім.
Можливо, я й вчинила нерозумно. Але лише в очах тих, хто не знає, як іноді складно знайти своє щастя. Навіть якщо воно носить обличчя минулого.
Іноді шлях назад — єдиний шлях уперед.
