Вона йшла вулицею Староміською, що вела до колишнього дому, тепер чужого, як забуте ім’я. Потерта куртка з обтріпаним рукавом, який вона машинально теребила, наче намагаючись знайти втрачене. Сім років за ґратами — час, який зупинився, тоді як світ рухався далі.
У душному автобусі повітря було густе від запаху поту та втоми. Пасажири, занурені в телефони, змовкли, коли вона зайшла. Висока, худа, з очима, схожими на кригу, і татуюванням на зап’ясті — темним, як спогад. Погляди ковзали по ній, немов голки.
На зупинці двері відчинилися, і увійшла старенька — крихітна, згорблена, з палицею. Ніхто не поступився. Лише вона підвелася.
— Сідайте, бабусю.
— Дякую, доню… — прошепотіла жінка, торкаючись її руки. Раптом пальці стареньки здригнулися. Вона подивилася на дівчину пильно, немов побачила привида.
— Марійко?.. Марія Шевченко?
Серце в дівчини завмерло. Ім’я, яке вона не чула роками.
— Бабусю Галю?..
Та сама Галина Петрівна, сусідка з четвертого поверху, яка годувала її варениками, коли мати пиячила, а батько зникав на днями.
— Жива ти… Повернулася… — заплакала стара.
Марія опустилася на підлогу. Люди відверталися — кому соромно, кому страшно. А вона відчувала, як щось давно замерзле починає танути.
— Пробач… Я не прийшла тоді. Потім мене… посадили.
— Тсс, — перебила бабуся, накриваючи її руку. — Ти тут. А значить, ще не все втрачено.
Квартира була маленькою, але теплою, як обійми. Запах узвару, старих книжок, нафталіну. Марія звикла до порядку — у зоні без нього був лише біль.
За чаєм баба Галя заговорила:
— Через матір тоді пішло, так? Заступилася, а потім… один удар.
Марія кивнула. Слів не було.
— Вона померла два роки тому. Не знала, що я у в’язниці.
— А тепер?
— Тепер… не знаю, хто я.
Бабуся поклала руку на її плече:
— Ти — моя людина. У тебе ще все буде.
Через кілька днів Марія влаштувалася прибиральницею у школу. Директорка, жорстка, як мармур, спочатку дивилася косо. Але одного разу побачила, як та полагодила двері.
— Хочете до техперсоналу? Зі стажем.
Вечорами вони з бабою Галею пили чай, дивилися старі фільми. Мовчали. Але мовчання було повним — теплим, як хліб.
Одного дня бабуся показала газету:
— Марійко, є програма — «Другий шанс». Навчання, допомога. Я тебе запишу?
Марія кивнула, обіймаючи її.
У центрі реабілітації їй не цікавилися минулим. Питали: «Що хочеш тепер?»
— Вчитися шити. У зоні шила все — від масок до пальт.
Вчитель у технікумі похвалив її першу роботу:
— У тебе руки майстра.
Костянтин, високий, з борідкою, запропонував роботу в ательє — соціальному проєкті. Він ніколи не питав про минуле.
Баба Галя пішла уві сні. Залишила коробку з листами, малюнками і запискою:
«Я завжди вірила в тебе.
Твоя бабуся».
Марія плакала. Але це були сльози вдячності.
За два роки вона відкрила власне ательє — «Друга нитка».
Костянтин одного разу поклав на стіл каблучку:
— Може, почати знову?
Вона простягла руку — без тату, з вишивкою. Як нове життя.
На відкритті філіалу з’явилася дівчинка у старій куртці:
— Можна мені пошити сукню? У мене ще не було своєї.
— Буде, — усміхнулася Марія. — І сукня, і ти — своя.
Вночі, дивлячись у вікно, вона бачила в дзеркалі жінку — не «колишню», не «помилив
