Поспішаючи додому по вулиці Лесі Українки, вона поступилася місцем у трамваї старенькій жінці. Та ледь крижані пальці торкнулися її зап’ястя — і все змінилося.
Дорога додому тягнулася, мов довга нитка з клубка, що розмотувався повільно, нерівно, зачіпляючись за кожну шорсткість минулого. Кожен крок — як удар по кістках, кожен погляд — як голка під шкірою. Оксана йшла по бруківці, що вела не додому, а до спогадів, до кімнати, яка вже не була її, до стін, що здавалися чужими, як ім’я, яке вона забула. На ній була потерта куртка, рукав якої вона безупинно крутила в пальцях, наче намагаючись знайти в ньому відповіді. Сім років. Сім довгих зим за ґратами — ніби час там застиг, а світ назовні йшов далі, змінюючи обличчя, вулиці, долі. Вона ж залишилася там — у тій миті, у тому болю, у попелі помилки, що спалила все навколо.
У трамваї було душно. Повітря густе від дешевого парфуму, втоми, що в’їлася в одяг, як пляма. Люди дивилися в телефони, у вікна, у власні порожнечі. Але коли вона зайшла — стало тихо. Не навмисно, не голосно. Просто — завмерло. Погляди ковзали по ній: худа, висока, з очима, як дві крижини, і татуюванням на руці — темним, немов випаленим часом. Вона відчувала ці погляди, мов дотик холодного металу. Звикла до цього ще з тих днів, коли вперше одягла сіру форму.
На зупинці двері розчинилися зі скрипом. І увійшла вона — крихітна, згорблена, з палицею, наче саме час спирався на її плечі. Ніхто не встав. Ніхто не підвівся. Наче вона була тінню, примарою з минулого. Але Оксана — піднялася. Без думок. Без слів. Просто встала, наче хтось усередині прошепотів: «Ти мусиш».
— Сідайте, бабусю, — промовила вона, і голос тріпотів, як листок на вітрі, але не зламався.
— Дякую, дитино… — ледве посміхнулася стара, і її пальці, сухі й холодні, стиснули зап’ястя Оксани. І раптом — вона здригнулася. Ніби торкнулася розпеченого заліза. Ніби побачила привида.
Вона завмерла. Погляд її, гострий, як серп, врізався в обличчя Оксани. Занадто довго. Занадто болюче. І раптом — шепіт, що прорізав тишу, як ніж:
— Олесенько?.. Олена Бойко?
Оксана не дихала. Ім’я «Олеся» — як удар у груди. Як голос із дитинства, з тих днів, коли вона була лише дівчинкою, а не номером у справі. Вона не чула його роками. А тепер воно лунало тут, у душному трамваї, з вуст жінки, яку вважала мертвою.
— Баб Ганя?.. — прошепотіла вона, і голос розколовся, як лід під сонцем.
Та сама Ганна Петрівна. Сусідка з третього поверху. Та, що годувала її варениками, коли мати не приходила ночами, а батько зникав у хмарах алко
