**Проси – і дано буде**
Як завжди, повертаючись з роботи, Оксана йшла неспішно – куди поспішати, коли вдома ніхто не чекає. У п’ятдесят років життя здавалося монотонним: дочка давно вийшла заміж за військового, народила онука, але навідувалися рідко.
«Ще й не старость, але сили вже не ті. Весь час – робота, догляд за матір’ю. Колеги щось там базікають про кохання, але мені це навіть смішно. Мабуть, жіноче щастя для мене вже позаду», – думала Оксана, опустивши очі.
Чоловік помер сім років тому – слабке серце. Жили по-різному, але в цілому нормально. Тепер іноді сумувала за ним.
Підходячи до під’їзду, вона побачила трьох сусідок-завсідниць лавочки.
– Добривечір, – ввічливо промовила Оксана.
– З роботи, Оксаночко? – запитала Ганна Семенівна, бабуся з першого поверху.
– Так, з роботи… А звідки ж ще?
– Та хто знає! Може, на побачення бігала? – жартувала друга сусідка, Марія Петрівна. – Які твої роки!
– Ой, ну що ви! П’ятдесят уже минуло, – зітхнула Оксана.
– Та годі тобі, порівняно з нами – ще дівчина! – додала Ганна Семенівна.
– Дівчина була колись, а тепер – пані у віці, – сміялася Оксана.
– Гарна пані, – втрутилася третя, Наталя Іванівна. – Стройна, елегантна. І не забувай: у п’ятдесят життя тільки починається. Я ось із своїм Михайлом у цьому віці й познайомилась – і вже двадцять років разом!
– Не всім так пощастило, – відповіла Оксана і зайшла у під’їзд.
Вдома вона несподівано згадала слова сусідки. «Чого це я так це переймаю? У мої роки вже нічого не світить. Ось Петро з роботи запрошував на каву, але ж він п’є та жінок міняє… Краще вже сама».
Наступного дня після роботи Оксана йшла разом із колегою Тетяною, як завжди – до роздоріжжя.
– Бувай, до завтра! – махнула рукою Тетяна.
– До завтра, – кивнула Оксана.
«Треба б вікна помити, весна ж… Хоча не люблю я це», – думала вона, коли раптом помітила чоловіка, що йшов назустріч.
Ніколи не дивилася по сторонам, але цього разу – ніби хтось підштовхнув. Середнього зросту, з просинями на скронях, доглянутий: взуття блищить, одяг стильний.
«Подобається, коли у чоловіків гарне взуття», – мелькнуло в голові.
Коли порівнялися, він теж поглянув на неї – не мимохідь, а з цікавістю. Вона опустила очі, але встигла помітити його усмішку.
«Про що він думав?» – розмірковувала вже вдома, за вечерею.
Весь вечір Оксана не могла викинути його з голови.
– Невже це весняний настрій? – сміялася сама над собою. – Ну зустрівся чоловік, ну посміхнувся… Але чому я про нього думаю?
Наступного дня – знову зустріч. І знову той самий погляд. І знову вечір пройшов у думках про нього. Так минув тиждень, поки вона не витримала:
– Вибачте, але чому ви так на мене дивитеся?
– А як же дивитися на таку цікаву жінку? – усміхнувся він.
Компліментів Оксана чула багато, але цей – був особливим. Раптом її охопила неймовірна радість.
«Звідки це? Здавалося, у душі вже нічого не живе… А тепер – таке тепло! І це в мої роки!»
Вона пройшла повз, ледь тримаючись на ногах. Перед під’їздом озирнулась – він дивився їй услід. Увійшла в квартиру, немов у тумані. Сіла в крісло, не розуміючи свого стану.
«Я ж молила Бога про кохання… Невже це воно? А чи витримає моє серце це відчуття?»
Дні минали, вони продовжували бачитись, вже віталися, посміхалися. Вночі вона уявляла себе поруч із ним і засинала з відчуттям його тепла… у мріях.
Михайло теж не був впевнений. П’ятдесят три, удівець, приїхав у гості до сестри. Щовечора гуляв, поки не побачив її. Вагався підійти.
– Оленко, – звернувся він до сестри, – я тут одну жінку зустрічаю… А раптом вона заміжня?
– Та годі тобі! – сміялася сестра. – Підійди і спитай. Якщо вільна – обрадується, а ні – так скаже.
Минуло три тижні. Зацвіла бузок. Оксана жила в очікуванні – то радість, то сум. Згадувала молодість, коли були й палкі почуття, й квіти…
– Оксано, ти часом не закохалась? – спитала колега Тетяна.
– Звідки це ти взяла?
– Та якась ти задумчива…
– Це просто весна! – сміялася Оксана.
Одного разу вона його не зустріла. Засмутилась. Але ледь встигла переодягнутись, як почула дзвінок у двері.
– Хто б це? – відкрила і… на порозі стояв він з букетом бузку. Аромат квітів і парфумів заповнив передпокій.
– Михайло, – представився він. – Вибачте, я… у сусідок розпитав про вас. Боявся, що ви заміжня.
Вона запросила його на чай. Він щось розповідав, а в неї навіть сльози навернулися.
– Я думала, що моє самотнє
