— Ми ж одна родина, доню! Усі проблеми треба разом вирішувати! Що за дурниці — розлучатися! — гукала на Оксану свекруха, Марія Іванівна.
— Саме так! За Олежком такі гарні дівчата бігали, а він тебе обрав! І ти на весіллі була щаслива, світилася! А трохи труднощі — і вже хвостом закрутила! На що така дружина потрібна?! — кричала зовиця Катя.
— До побачення! А краще — бувайте! — промовила Оксана, різко зачинивши двері.
— Невдячна! Матері чоловіка двері перед носом закриває! Хто таке бачив?! — Оксана чула, як свекруха лютувала за дверима, але звук тепер був глухим, не так дратував.
Дівчина повернула ключ у замку, притулилася спиною до стіни. У під’їзді гуркотів ліфт, знову донісся злий голос:
— Невдячна сучка!
— Господи, за що і кого я маю дякувати?.. Бабусю, як же мені без тебе самотньо… — прошепотіла Оксана й заплакала.
Коли їй було важко, вона завжди згадувала бабусю — єдину рідну людину, яка в неї колись була. І зараз, сидячи в темному передпокої, вона заплющила очі й намагалася уявити її обличчя…
***
— Бабусю, не плач, ти ж у мене молода й така гарна! Обов’язково видужаєш! Трохи підлікуєшся в лікарні, а я до твого повернення приберу в хаті, спеку твій улюблений торт. Не сумуй… — говорила Оксана, тримаючи бабусю за руку в лікарняній палаті.
— Оксанко, рідненька! Я не за себе, а за тебе… Що ти без мене робитимеш… — ледве вимовила Ганна Петрівна й знову заплакала.
— Бабуся, видужаєш! Не кажи такого. — Оксана дарма силкувалася стримати сльози.
— Ох, якби мені ще хоча б років п’ять пожити… Щоб тебе за хорошого чоловіка віддати. А то сама на світі залишишся, і за тебе ніхто не вступиться. Головне — щоб у гарну родину потрапила.
— Я ще не поспішаю заміж, — усміхнулася Оксана. — Ти ще поживеш і на моєму весіллі потанцюєш.
У палату увійшла медсестра.
— Ганно Петрівно, ну чого знову сльози? Давайте укол для заспокоєння, будете спати. — промовила вона спокійно.
За кілька хвилин бабуся заснула.
— Дівчинко, ідіть додому! Другу ніч тут сидіти не можна. Відпочиньте, а вранці повернетесь.
Оксана вийшла на вулицю, хоч йти додому їй не хотілося зовсім. Вчора лікар чітко дала зрозуміти, що хвороба прогресує. Операція — ризик, серце слабке, вік уже…
На вулиці світило травневе сонце. Оксана пішла пішки, купила ескімо на набережній й сіла на лапку. На хвилину важкі думи відступили.
«А може, лікарі помиляються?» Бабуся завжди вірила в краще й її вчила цьому.
…— Бабусю, завтра контрольна з математики! Так боюся… — зітхнула одинадцятирічна Оксана.
— Ти ж у мене розумниця! Чого боятися? Віри в себе. — заспокоювала Ганна Петрівна.
І тоді вона дійсно отримала п’ятірку.
…— Бабусю, а якщо не вступлю? — турбувалася вісімнадцятирічна Оксана, дивлячись у вікно.
— Вступиш! Обов’язково! Ти ж у мене така кмітлива!
Так і сталося. Оксана закінчила університет з червоним дипломом, знайшла роботу, почала допомагати бабусі. Життя покращилося — але здоров’я Ганни Петрівни підвело.
— Може, і справді все буде добре? Головне — вірити… — прошепотіла Оксана й пішла додому.
…Вранці вона приготувала бабусі домашню їжу й поспішила до лікарні.
— Добрий день! Я до Ганни Петрівни Шевченко, можна?
— Зачекайте. Зараз покличу лікаря…
Через кілька хвилин Оксана стояла на лікарняному подвір’ї й плакала. Її бабусі не стало цієї ночі. Дрібний дощ цідив з неба…
«Тепер нічого вже не буде добре…»
Похорони, поминки. Прийшло небагато людей: сусіди й колишні колеги Ганни Петрівни. Поховали поруч із дочкою — мамою Оксани. Батько дівчину не цікавив ніколи.
Літо пройшло швидко. Осінь, зима… Оксана рідше бувала на кладовищі, але туга не відступала.
— Оксанко, ну годі вже сумувати! — казала подруга Ірина. — Пожила бабуся, померла — що підіІ коли Оксана зирнула на Іллю, який стояв перед нею з квітами в руках, вона раптом зрозуміла, що життя дарує другий шанс не тим, хто його заслуговує, а тим, хто наважується його взяти.
