ПОМІЩАЛОСЬ…….»

ПО‑МЕ‑РЕ‑ШИ‑ЛО‑СЬ……
— Дивно, — подумав Ігор, відкриваючи двері своїм ключем, — де ж Олеся?
У передпокої він спершу зазирнув у шафу для взуття і помітив, що на полицях немає її улюблених замшевих коричневих черевиків, якими вона так пишається. Пальто м’якого персикового відтінку та легкий шовковий шарф, яким вона часто хвалилася, теж зникли.
— Вона вже давно мала прийти з роботи і чекати мене, — пробурмотів Ігор вголос. — Може, вона вже приготувала вечерю, а потім зникла? Я вже так голодний.
На столі стояла каструля з пловом, у холодильнику — салат з крабами та компот із сухофруктів. Навіть кіт не вийшов його зустрічати: Рижик ліниво приоткрив один око, переконавшись, що в будинку нікого немає, і задоволено позістав. Потім, скручений клубочком, продовжив свій післяобідній сон, який плавно переходив у передвечірню релаксацію.
Рибка Гречка (власне, це кіт) годували по годинах — ще зарано для банкету, тож Ігор міг спокійно відпочити від буденної метушні, що полягала в тому, щоб робити життя жителів двадцять першої квартири яскравим і позитивним.
Ігор переодягнувся в домашню сорочку, переглянув новини в телефоні, підвіконням поглянув у вікно, а дружини все не було.
— Добре, підхоплю кухню, — вирішив він.
— Не буду вечеряти, ніби смак змінив, — відкинув Ігор тарілку в бік і попрямував до спальні.
Там він безцільно натискав кнопки пульта, намагаючись знайти щось, що його зацікавило. Від нудьги Ігор підкрався до вікна, за яким розкривалася звична буденна панорама, яку він так і не хотів помічати: сонце повільно спускалося до східця, посилаючи на землю теплі поцілунки. Ігору здавалося, що промінь простягає руки і торкається його обличчя, залишаючи теплі сліди на щоках.
— Куди ж поділась моя дружина? — повторював Ігор питання, на яке не міг знайти відповіді.
Кіт підбіг ззаду і натиснув холодним носиком у його ногу.
— Мяу! Мяу! — Рижик подивився на Ігора з ноткою вичерпаної прохання, ніби каже:
— Годуй мене! Миска пуста! Швидше! Наповни її смачним кормом і чистою водою!
— Чому ти так скрипаєш, Рижику? — голосно вигукнув Ігор, злякаючись власного голосу, — вже підходжу, годуватиму тебе. Ти ж завжди їжеш, коли Олеся готує.
На кухні Ігор невміло змішав у котячій мисці кашу і рибу, поставив її на підлогу і крикнув:
— Їж, ледарю! І не шуміти! Це ж не моя обов’язок тебе годувати! Ти ж улюбленець господині, а я лише терпілий співмешканець, тому доки дружина відсутня, слухайся мене, зрозуміло? І не підходь під ноги, інакше отримаєш шипку!
Кіт, не моргаючи, довго дивився на Ігоря, потім підбіг до миски, понюхав вміст, зневажливо фыркнув і повернувся на улюблене місце — підвіконня в головній спальні, звідки спостерігає за життям будинку через прозоре скло.
— Цікаво, що б сказали коти, якби могли говорити, — розмірковував Ігор. — Рижику, можливо, відомо, де Олеся? Що вона робить, коли мене немає?
Ігор ніколи не любив розмовляти з дружиною по телефону. Що обговорювати? Рецепт борщу чи грибного супу? Чи її бухгалтерські цифри? Він навіть не думав, що можна зателефонувати. Вісім годин він не знайшов хвилини, щоб запитати, як у неї справи, і це не лише сьогодні. Вони вже давно спали в різних кімнатах — Олеся постійно хапала плед і завивала в ньому, залишаючи Ігоря в холоді. Єдиним виходом, на його думку, був розділений сон. Два ліжка — це ж так зручно! Можна в гості ходити один до одного — романтично!
Нарешті Ігор натиснув потрібні кнопки на телефоні. Телефон дружини лежав у вітальні на журнальному столі, прихований книжкою.
— Оце так! — розлютився Ігор, — вийшла з дому і телефон не взяла! Поставлю їй за мету не забувати телефон! Я ж переживаю! Як вона могла так зі мною вчепитися?
Ігору не подобалися дзвінки дружини під час роботи, і він часто грубо відповідав: «Що ти дзвониш, я ж зайнятий».
Відсутності розваги Ігор відкрив шухляду ліжка дружини. На поличці виявив в’язані іграшки: сірий довгоухий зайчик, білий котик і жовтий смішний каченя.
— Звідки у нас такі іграшки? — здивувався Ігор. — Чи вивчила Олеся в’язання? Чи ховала від мене це хобі? Оце так! Я навіть не помічав, які милі у неї мордочки!
— Хай Олеся нічого не трапиться! — шепотів Ігор, повторюючи наче молитву, — сподіваюся, вона повернеться, і ми знову гратимемо в шахи, як колись