ПОМИРАЄЛОСЬ……
— Дивно, — подумав Ігор, натискаючи дверний замок старим ключем, — де ж Олеся?
У передпокої він першим кроком зазирнув у взуттєвий шаф і помітив, що на полицях відсутні її улюблені замшеві чоботи кольору осіннього листя, а й не стоїть її ніжне пальто з м’якої тканини, яким вона так пишається.
— Хм… Вона мала вже давно прийти з роботи, а я вже голодний, — виголосив Ігор, — чи приготувала вона вечерю, перш ніж зникнути?
На столі стояла каструля з пловом, у холодильнику ж Ігор знайшов крабовий салат і компот із сухофруктів. Навіть кіт не вийшов назустріч — Мурка ледве пригорнув один око, переконавшись, що в будинку немає чужих, і задоволено зевнув. Потім, скрутившись клубочком, продовжив свій сон‑день, що плавно переходив у відпочинок перед вечерею.
Рижика годували лише по годинах — рано ще, тож можна було розслабитися після важкої роботи, якої Ігор займався, щоб життя жителів двадцятої квартири не було нудним і сповненим позитиву.
Ігор переодягнувся в домашню сорочку, переглянув новини на телефоні, піднявся до вікна, а дружини все не було.
— Добре, підуть на кухню, — вирішив він.
— Не буду вечеряти, — відсунув Ігор тарілку, — підеш я в свою кімнату.
Там він безцільно клацав пультом телевізора, намагаючись знайти щось, що б його зацікавило. Від нудьги Ігор підсулився до вікна, за яким відкрилась надзвичайна буденна панорама, яку він так старанно не помічав — сонце повільно котилося до своєї постілі, посилаючи прощальні вогняні поцілунки. Ігору здавалося, ніби сонячне світило простягло руки і торкнулося його обличчя, залишивши теплі сліди на щоках.
— Куди ж поділася моя жінка? — задавав собі Ігор той самий питання, не знаходячи відповіді.
Кіт підкрався ззаду і притиснув холодний ніс до його ноги.
— Мяу! — подивився Рижик на Ігоря з ноткою прохання, ніби каже:
— Голоден! Миска порожня! Поспішай, господарю! Наповни її смачним кормом і чистою водою!
— Чому ти так кличеш, Рижику? — гучно вигукнув Ігор і злякався власного голосу. — Зараз підгодую тебе, бо зазвичай це робить Олеся.
На кухні, незграбно змішавши в котячій мисці кашу і рибу, Ігор поставив її на підлогу і промовив:
— Їж, ледарю! І мовчи! Це не моя обов’язок — годувати тебе! Ти ж улюбленець господині, а я лише терплю тебе в своїй оселі, тому, поки жінка відсутня, слухайся мене, зрозуміло? І під ногами не стій, інакше вітром підеш!
Кіт, не моргаючи, довго дивився на Ігоря, потім підходив до миски, нюхав, фыркнув і пішов на улюблене місце — підвіконня в головній спальні. Там він спостерігав за життям будинку скрізь крізь скло.
— Цікаво, що б сказали коти, як би могли розмовляти, — задумався Ігор. — Рижико, ти, можливо, знаєш, де Олеся? Що вона робить, коли мене немає?
Ігор ніколи не любив телефонувати дружині. Навіщо обговорювати борщ чи грибний суп? Чи вона в бухгалтерії множить тризначні цифри? За вісім годин він не знайшов хвилини, щоб спитати, як у неї справи, і це не вперше. Вони давно спали в різних кімнатах — Олеся часто розгортає ковдру, обгортаючи себе, і Ігор боїться замерзнути. Єдиний вихід, за його думкою, — розділити нічний сон. Два ліжка — це ж так зручно! Тоді ніхто не буде займати твоє простір.
Нарешті Ігор натиснув кілька кнопок на телефоні. Стаціонарний телефон дружини лежав у вітальні, прихований книгою.
— Оце так! — розлютився Ігор, — вийшла з дому і телефон не взяла! Поставлю їй питання, щоб наступного разу не забувала свій мобільний! Я ж переживаю! Як вона могла так зі мною вчинити?
Ігор майже завжди грубо відповідав на її дзвінки, кажучи: «Навіщо ти дзвонуєш, я ж працюю».
Відчуваючи нудьгу, Ігор відкрив шухляду біля ліжка дружини. На поличці лежали в’язані іграшки: сірий довгоухий зайчик, білий котик і жовтий смішний каченя.
— Звідки у нас ці іграшки? — здивувався Ігор. — Чи навчила Олеся в’язати? Я не знав, що вона ховає це захоплення. Якісь кумедні мордочки вийшли!
— Хай Олеся нічого не трапиться! — повторював Ігор, як молитву, — повернеться, і ми будемо грати в шахи, як у молодості, і підемо в кафе, бо грошей на розваги вже є, а куди їх скрізь?
Через годину Ігор разом з котом дивився у вікно. Життя кипіло! Він нарешті розпізнав, якою маркою автомобіля їхав сусід по сходах, і навіть тримав торт у руках, несучи його Ларисі.
— Хто це там? — запитав Ігор, вказуючи на жінку в тринадцятій квартирі, що йшла поруч з задоволеною дамою. — Це її дружина Анжела? Вона, мабуть, вагітна?
Дивлячись на чужі радощі, Ігор задумався про дітей. «Може, і нам з Олесею малюка? Вона давно просить, а ми ще не готові», — бринів він у думках.
Голодний Рижик підняв ніс до орхідеї, зітхнув,
