**Подвійне життя**
Народився я, Гліб, у дуже заможній родині. До свого статусу ставився спокійно — ніколи не замислювався, що дає мені таке становище. Просто знав: гроші в мене є й будуть, тому ні в чому собі не відмовляв. І розумів:
— А багато хто не може собі дозволити такого життя.
Та навіть не здогадувався, наскільки мій світ відрізняється від світу тих, хто виріс у скромніших умовах. Чув від друзів, що батьки нібито не розуміють дітей, але, як виявилося, саме до них мені й довелося звернутися зі своєю проблемою.
У моїх батьків були свої бізнеси: у батька — нічний клуб, у матері — мережа ресторанів. Я не знав, що колись вони жили зовсім інакше. Не знав, скільки працювали, аби я мав усе, що маю. Та одного разу батько провів зі мною серйозну розмову про відвідування його клубу.
— Знайомлю тебе з тонкощами нашого бізнесу, тому наполегливо раджу не паскудити у власному домі. Тобто в клубі — ні ти, ні твої друзі не повинні дозволяти собі лишнього. Для вас вхід завжди безкоштовний, але не зловживай тим, що ти син власника.
— Розумію, тату, — поспішно відповів я, але батько не закінчував.
— Я ще не все сказав. Персонал треба поважати, меблі не ламати. Дотримуйся цих правил, інакше до клубу тебе не підпущу. Персонал я обирав сам, кожного ціную. Зрозуміло?
— Так, тату, — впевнено кивнув я.
Того вечора ми з друзями сиділи в клубі, коли до нас підійшла офіціантка Ліля. Один із моїх товаришів почав до неї чіплятися. Усі були під градусом, але я втрутився.
— Артеме, заспокойся, дівчина на роботі, — різко зупинив я його.
Наступного дня я прийшов у клуб, щоб особисто вибачитися. Дівчина зірвала на мене серйозний погляд, і мені стало ніяково. Не через її ставлення — через те, що знайомство вийшло кепським.
— Звичайно, її реакція зрозуміла: син власника клуба з друзями створив їй проблеми. Але вона дуже гарна — у приглушеному світлі я цього не помітив. Треба познайомитися ближче.
Мені знадобився майже місяць, щоб виправити враження. Поступово Ліля почала ставитися до мене краще. Ми почали зустрічатися. Вона, як і я, була на останньому курсі університету, але, на відміну від мене, підробляла. Одного разу вона зізналася:
— Я була здивована, що «золотий хлопчик» може бути нормальним хлопцем. — Я сміявся, але мені було приємно.
Часу на побачення було мало — обидва вчилися, а Ліля ще й працювала. Але ми знаходили можливість бачитися. Одного разу я вирішив познайомити її зі своїми друзями. І тоді до мене дійшло, наскільки різними були наші світи.
Ми з друзями звикли, що навколо нас крутяться дівчата легкої поведінки. Будь-які бажання виконувалися — звичайно, за гроші. Для нас це було нормою.
Але з Лілею все було інакше. Одного разу компанія вирішила пограти в карти на роздягання. Усі погодилися — крім неї.
— Я не граю в карти, — різко сказала вона.
Її відмова образила моїх друзів. Потім я вислухав від них неприємні коментарі про Лілю.
— Тепер мені доведеться вибирати між друзями та нею. Друзів не хочеться втрачати, але, здається, я дійсно її кохаю.
Лілі мої друзі не подобалися, тому я запропонував зустрічатися з ними окремо. Вона погодилася. Але часу не вистачало — ні на друзів, ні на неї.
— Глібе, вона не нашого кола, — казали мені. — Навколо стільки красунь, навіщо тобі ця проста дівчина?
Тоді я знайшов «вихід» — завів собі дівчину для зустрічей з друзями. Лілі брехав, що допомагаю батькові у справах. Так минув місяць. Подвійне життя набридло мені, і я зрозумів:
— Треба йти до батька.
Я очікував нотацію, але він поставив на стіл пляшку горілки і дві чарки.
— Синку, багатії не люблять згадувати своє минуле. Ми з мамою — не виняток. Тільки тобі пощастило народитися із золотою ложкою в роті. А ми жили дуже бід
