Подивися на себе, кому ти потрібна у свої 58? кинув чоловік, виходячи з дому. А за півроку все місто тільки й говорило про її весілля з мільйонером.
Я йду до Марічки, сказав Богдан, застібаючи на запясті ремінь дорогого годинника. Того самого, який Оксана подарувала йому на тридцяту річниця.
Він не дивився на неї. Його погляд блукав десь у відображенні вікна, де стояв підтягнутий, досі харизматичний чоловік. Не той, що в кімнаті.
Їй тридцять два. Вона жива, розумієш?
Оксана мовчала, відчуваючи, як повітря в кімнаті густішає, стає важким, наче мед. Кожне його слово маленький, але гострий ніж.
Після стількох років ось так? її голос звучав тихо, немов із далека.
Богдан нарешті повернувся. У його очах не було ні провини, ні жалю. Лише холодна, пихата втома.
А як ти хотіла? Драми з биттям посуду? Ми вже не діти, Оксанко. Ми дорослі люди.
Він підняв шкіряний портфель. Усі його рухи були вивірені, наче він репетирував цю сцену.
Я все залишив. Квартира твоя. Машину забираю. Грошей вистачить.
На порозі він озирнувся. Його погляд ковзнув по ній згори донизу так дивляться на річ, яка втратила цінність.
Подивись на себе. Кому ти потрібна у свої пятдесят вісім?
Відповіді не дочекався. Просто вийшов, і двері зачинилися з мяким, але остаточним клацанням.
Оксана залишилася стояти посеред вітальні. Вона не плакала. Сльози здавалися недоречними. Усередині було щось інше дивний, пекучий спокій.
Вона підійшла до стіни, де висіла їхнє весільне фото. Тридцять років тому. Молоді, щасливі, з вірою у вічність.
Рама вислизнула з рук і впала, розбиваючи скло. Її усміхнене обличчя розкололося навпіл.
У цю мить задзвонив телефон.
Оксано Дмитрівно? Це з галереї «Легенда». Погана новина. Богдан Борисович скасував усі договори й зняв кошти. Ваш бізнес банкрут.
Трубка повільно опустилася. Два удари. Особистий і професійний. Богдан не просто пішов він зруйнував усе, що вона будувала.
Галерея була її дитиною, народженою з любові до мистецтва. Він колись дав гроші на старт, оформивши все на себе. «Так простіше, кохана». Вона повірила.
Першим поривом було подзвонити йому. Запитати: «Навіщо?»
Слухаю, його голос був чужим, офіційним.
Богдане, що з галереєю?
Легкий смішок.
Оксанко, я ж сказав про тебе подбав. Гроші є. А галерея збитковий проект. Нічого особистого.
Там були люди! Картини!
Були. Юристи все владнають. Не дзвони більше.
Вона поїхала до галереї. Двері зустріли її табличкою: «Тимчасово закрито».
Всередині темно. Біля входу її люди: мистецтвознавиця Настя, адміністраторка Іра, охоронець Василь Іванович. Вони дивилися на неї з надією.
Оксано Дмитрівно, що трапилося?
Вона не змогла нічого пояснити. Лише похитала головою.
Ввечері подзвонила подруга Тетяна.
Оксанко, чула Богдан зовсім зїхав. Ця Марічка моделька, кажуть.
Оксана уявляла її: молоду, гладку, «живу».
Він сказав, що я нікому не потрібна.
Дурниці! обурилася Тетяна. Він просто виправдовує свою підлість.
Але слова вже вїлися в серце.
Апогеєм став дзвінок із невідомого номера.
Оксано Дмитрівно? Це Марічка.
Оксана завмерла.
Не хвилюйтеся за Богдана. Я про нього подбаю. Він так стомився від усього вашого мистецтва.
Кожне слово наче удар.
І ще Він узяв ту картину молодого художника, яку ви так любили. Каже, це єдине, що вартувало грошей. Вона чудово впишеться в мій інтерєр.
Тоді Оксана зрозуміла. Це було не просто розставання. Це було знищення.
Картина. «Світанок» кисті Олега Вовка.
Молодого таланту, якого вона знайшла в занедбаній майстерні. Богдан думав, що забрав просто дорогий шмат полотна. Але він не знав головного.
Оксана відкрила свій старий ноутбук, який він зневажливо називав «залізякою». Архіви, листування, аналізи.
Під фарбою «Світанку» ховався інший малюнок. Ескіз. І підпис. Не Вовка. Його вчителя авангардиста, чиї роботи вважалися втраченими.
Богдан украв не просто картину. Він забрав шедевр.
Тепер у неї був план.
Вона подзвонила не в Київ. У Женеву.
Месьє Лемар? Вас турбує Оксана Шевченко.
Тиша. Франсуа Лемар легенда світу мистецтва.
Мадам Шевченко, я памятаю ваш «погляд». Що сталося з вашою галереєю?
Зявилася нагода придбати роботу, якої не бачили десятиліттями.
Вона розповіла все. Без емоцій. Лише факти.
Чому ви дзвоните мені?
Бо лише ви зрозумієте: це не просто картина. Це історія.
