«Подивися на себе, кому ти потрібна у свої 58?» кинув чоловік, виходячи. А за півроку все місто обговорювало її весілля з мільйонером.
Я йду до Марічки, сказав чоловік, застібаючи ремінь дорогого годинника. Того самого, що Катря подарувала йому на тридцяту річницю.
Він не дивився на неї. Його погляд блукав десь у відбитті у вікні на підтягнутого, ще привабливого чоловіка. Не того, що стояв у кімнаті.
Їй тридцять два. Вона… живець, розумієш?
Катря мовчала, відчуваючи, як повітря в кімнаті густішає, стає тягучим, немов мед. Кожне його слово маленький, але гострий ніж.
Після стількох років… ось так? її голос звучав тихо, немов не її.
Микола нарешті повернувся. В його очах не було ні провини, ні жалю. Лише холодна втома.
А як ти хотіла? Скандал із биттям посуду? Ми вже не діти, Катрю.
Він узяв шкіряний портфель. Усі його рухи були чіткими, наче вивченими. Він готувався до цієї розмови.
Квартира твоя. Машину беру. Грошей вистачить я подбав.
На порозі він озирнувся, окинув її поглядом так оцінюють стару річ, що втратила цінність.
Подивись на себе. Кому ти потрібна у свої пятдесят вісім?
Відповіді не дочекався. Просто вийшов, а двері зачинилися з мяким клацанням.
Катря стояла посеред кімнати. Не плакала. Сльози здавалися зайвими. Всередині піднімався дивний спокій.
Вона підійшла до стіни, де висіло їхнє весільне фото. Тридцять років тому. Молоді, щасливі, певні, що попереду вічність.
Вона зняла важку раму. Спробувала віднести в комору, але та випала з рук, розбившись об підлогу. Скло тріснуло, розрізавши її усмішку навпіл.
У цю мить задзвонив телефон.
Катря підняла слухавку.
Катерино Михайлівно? Це з галереї «Візерунок». Погані новини Микола Петрович розірвав договори й вивів кошти. Ваш бізнес банкрут.
Слухавка повільно опустилася. Два удари. Особистий. Професійний. Він не просто пішов зруйнував усе, на чому вона стояла.
Галерея була її дитиною, народженою з любові до мистецтва. Микола колись дав гроші, оформивши все на себе «Так простіше, Катре». Вона повірила.
Вона подзвонила йому. Довгі гудки. Нарешті він відповів:
Слухаю.
Голос чужий, офіційний.
Миколо, що з галереєю?
Легкий смішок.
Я вже казав про тебе подбано. Галерея? Нерентабельний бізнес. Нічого особистого.
Там були люди! Картини!
Були. Юристи все владнають. Більше не дзвонь.
Катря поїхала до галереї. Двері були закриті, на них листок: «Технічні роботи».
Всередині темно. Біля входу стояли її співробітники: мистецтвознавиця Оля, адміністраторка Тетяна, охоронець Василь Іванович. Вони дивилися на неї з надією.
Катерино Михайлівно, що сталося?
Вона не могла пояснити. Лише похитала головою. Він принизив не лише її, а й усіх, хто їй був дорогий.
Ввечері подзвонила їхня спільна подруга Наталка:
Катю, тримайся… Ця Марічка модель, кажуть…
Кожне слово н
