**Пізнє материнство**
Свою першу доньку Маріанну я народив майже в шістнадцять. Так уже вийшло. Допомагала виховувати її моя мати. А в двадцять два я вийшла заміж за Тараса. Прожили з ним кілька років, але дітей не було. Не могла завагітніти.
По цьому приводу ми зверталися до лікарів — зараз є великі можливості, медицина допомагає. І лише на четвертому ЕКО у нас вийшло. Але це було моє останнє вагон. Мені виповнилося тридцять вісім, а Тарасу — сорок один.
Як тільки зрозуміла, що вагітна, дуже сподівалася, але й боялася. І саме тоді моя донька Маріанна мене зраділа:
— Мама, вітаю, ти стала бабусею! У нас з Олегом народився син.
— Дякую, доцю. Бажаю вам щастя.
Вагітність проходила важко. Я все ще не вірила до кінця, що чекаємо дитину. Ми з чоловіком дуже хотіли дітей, але так склалося. Почалися проблеми: тиск, набряки, навіть цукор підскочив.
— Вам треба лягти на збереження, інакше можуть бути серйозні наслідки, — сказав лікар.
Я без зайвих слів погодилася. Була готова на все, аби тільки народити. Це було моєю нав’язливою ідеєю. Тарас, звісно, вже надто втомився від цього, але…
Так я опинилася в лікарні на кілька місяців. Не можна сказати, що мене лікували, але психологічно там було легше. Та й якщо щось станеться — лікарі поруч.
Жили ми з чоловіком окремо. Клопоталася про нього й про кота.
— Тарасе, не забувай Рыжику водички наливати, коли годуєш. Дивись за ним добре, — наказува
