Моїй подрузі Олені — п’ятдесят п’ять. Незабаром вона вийде на пенсію, але все ще сподівається знайти чоловіка, з яким проживе останні роки в гармонії та коханні. Вона вірить у диво. А я — ні. Я не вірю. Не через те, що зла чи заздрісна, а тому що життя давно навчило мене дивитися на речі без рожевих окулярів.
Так, після п’ятдесяти чоловіка знайти можна. Але якого? Зазвичай це втомлена від життя людина, яка шукає не любов, а комфорт. Йому потрібна не жінка, з якою можна гуляти вздовж Дніпра, тримаючись за руки, а та, що вже готуватиме, прибиратиме і не заважатиме дивитися серіали. Бажано — з окремою спальнею. Бажано — без зав’язування розмов. Бажано — без зайвих питань.
Я певна, що чоловіки у цьому віці шукають не кохану жінку, а ту, що створить для них затишок. А жінки і на п’ятому десятку все ще вірять у рідну душу. Мріють про справжнє партнерство: підтримку, спільні інтереси, теплі розмови. Вони хочуть говорити, почуватись потрібними, ділитися. Але чоловіки вже не хочуть того ж. У них інші пріоритети.
Олена цього не розуміє. Вона романтик, вірить, що варто трохи почекати — і ось він, той єдиний. Вона ходить на побачення, підводить очі, купує нові сукні, вибирає парфуми. А натомість — чоловіки, які першим ділом цікавляться: «Ти вмієш готувати?», «Як зі здоров’ям?», «У тебе квартира чи оренда?». Ніхто не питає, що у неї на душі. Ніхто не слухає, як пройшов її день.
І щоразу вона повертається зі ще більшим розпачем.
Майже всі чоловіки, з якими вона зустрічалася, хотіли одного — щоб хтось доглядав за ними. Щоб було зручно. А Олена мріє не про це. Їй хочеться подорожувати, розмовляти до пізньої ночі, сміятися за чашкою кави. Вона потребує підтримки. Розуміння. Їй хочеться, щоб хтось обійняв і сказав: «Я з тобою».
Я дивлюсь на це — і мені боляче. Бо я знаю, чим це закінчиться. В найкращому випадку — черговим розчаруванням. В гіршому — втратою віри в себе.
Я не кажу, що кохання після п’ятдесяти неможливе. Можливо, десь воно існує. Але я особисто не знаю жодної пари, де все закінчилось щасливо. Може, такі є. Може, комусь дуже пощастило. Але серед моїх знайомих таких немає.
Ми, жінки, інші. Навіть у зрілому віці ми хочемо тепла, близькості, уваги. А вони — просто комфорту. І це не про образи. Так вже склалося. Ми йдемо по життю з відкритою душею. А вони — з розрахунком.
Чи можна у такому віці почати нові стосунки? Можливо. Але не варто чекати дива. Якщо ви готови бути для когось домогосподаркою — може, пощастить. А якщо хочете справжнього кохання… Не знаю. Краще займіться собою, своїми захопленнями, онуками, подорожами, книгами. Живіть для себе. Не чекайте. Не сподівайтесь. Не залежіть.
А якщо кохання прийде — хай буде дивом. Але не метою.
