Після пологів моя свекруха, Ганна Петрівна, вмурилася в палату, розпочала знущатися над мною та новонародженою донечкою: я не витримала і вчинила це…
Від самого початку стосунки зі свекрухою не склалися. Вона відкрито заявляла, що я «не гідна» для її сина Олега Кравченка. Постійно підкреслювала недоліки: як я готую, як прибираю, як одягаюся. Її улюблене «зайняття» – порівнювати мене з колишньою коханкою чоловіка, мовляв, «вона була справжньою господаркою, а ти…». Часом телефонувала Олегу на роботу й скаржилася, що я «занадто холодна» до його родичів.
Коли я завагітніла, ситуація погіршилася в кілька разів. Замість радості за майбутнього онука, Ганна Петрівна розпочала власне розслідування, допитуючи чоловіка, ніби я вагітна від іншого. Під час сімейних вечерь вона натякає, що термін «підозріло не збігається», а потім жартує, що онук схожий на сусіда. Ці слова глибоко ранили, та я терпіти намагалася заради Олега і дитини.
Нарешті настав довгоочікуваний день – я народила прекрасну донечку, яку назвала Зоряна. Лежала в палаті, виснажена, але щаслива. Олег був поруч перші години, потім поїхав за речами. Я думала, що народження онуки розтопить серце свекрухи…
Раптом двері відчинилися, і на порозі стояла вона. Ніякої усмішки, жодного букету, навіть простих слів «вітання». Відразу ж розпочала атаку:
— Я знала! — промовила вона з якоюсь урочистістю. — Ця дитина не від мого сина!
Я спокійно заперечила:
— Про що ви говорите? Подивіться на неї, у неї навіть ніс, як у батька.
Свекруха презирливо фыркнула:
— Ніс? Ти смієшся? У чужого чоловіка може бути такий же ніс! Ти брехунка, підла жінка! Ти розірвала нашу сім’ю, вкрала у мого сина життя!
Я затримала Зоряну на грудях, а вона лише підвищила голос:
— Подивіться на себе! Ти думаєш, що ти матір? Ти навіть вигляд нареченої не вмієш тримати. Брудна, жирна, з мішками під очима! А це… — вказала на дитину, — це виродок, який виросте таким же лицемірним, як ти!
Коли вона почала ображати мою дитину, я вже не могла стриматися і вчинила те, про що не жалію.
Слова вдарили, як ножі. Я зрозуміла, що можна казати все, що завгодно про мене, але не про новонароджену донечку. Вона щойно з’явилася на світ, а вже піддається образам. Щось усередині розірвалось.
Повільно піднявшись з ліжка, незважаючи на біль після пологів, я натиснула кнопку виклику медсестри і, спокійно, але твердо, сказала:
— Приберіть цю жінку з моєї палати. І більше не пускайте її сюди.
Коли двері за нею захлинулись, я негайно подзвонила Олегу і розповіла все. Відтоді я вирішила, що ця «бабуся» не матиме місця в житті Зоряни.
Тепер Зоряна виповнився рік, вона ні разу не бачила бабусю і, ймовірно, ніколи не побачить, хоч свекруха й молить про прощення і хоче бачитися з онукою. Мені байдуже, що вона відчуває чи думає.
Той урок, який я винесла, простий: захищати свою дитину і свою гідність важливіше за будь‑які сімейні зв’язки, бо лише любов і повага до себе здатні зберегти щасливе майбутнє.
