**Підступна порадниця**
Марійка увійшла до кабінету директора компанії, де працювала майже два роки.
Чоловік років п’ятдесяти ледве підвів на неї очі й знову занурився у папери.
— Василю Миколайовичу, чому ви мене звільнили? — голос дівчини дзвенів від образи.
— Не лише вас. Компанія в скруті, ми на межі банкрутства, — скривився директор. Вже тисячу разів за останні дні йому доводилося чути ці питання, а іноді й погрози.
— Але ж ви ще не збанкрутували, правильно?
— Так, але дохід впав. Щоб не знижувати зарплати іншим, довелося скоротити частину співробітників. Ви вважаєте чесним, якби замість вас я звільнив жінок з дітьми? Нагадаю, вас я взяв тимчасово, на місце співробітниці, що пішла у декрет. Ще питання є?
— Нічого іншого запропонувати не можете? — голос Марійки задрижав.
— Я вже сказав — ми майже банкроти. Нічого особистого. — Директор знову втопив очі в документах, даючи зрозуміти — розмова скінчена.
Два тижні Марійка сиділа за ноутбуком, розсилаючи резюме. Її запрошували на співбесіди, але то роботодавця не влаштовував досвід, то обіцяли передзвонити — і мовчали. Гроші танули, наближався день оплати оренди, а роботу дівчина так і не знайшла.
Вже втрачаючи надію, вона побачила свіже оголошення й одразу зателефонувала.
— Зможете приїхати до одинадцятої? — спитав беземоційний жіночий голос.
— Сьогодні? Так! — підсвітився настрій Марійки.
— Запишіть адресу…
Відкривши мапу, дівчина аж зомліла — компанія знаходилася майже на іншому кінці Києва, а до призначеного часу лишалося менше години. Вона прокляла свою поспішність, але вирішила спробувати встигнути.
На вулиці лило, як з відра. Марійці довелося повернутися за парасолькою. Інакше на співбесіду вона приїде мокрою куркою, а це, як відомо, не сприяє успіху.
На зупинці бабуся з пакетами повідмила, що автобус щойно від’їхав. Все сьогодні було проти неї. Дівчина ледь не розплакалася. Шанс отримати роботу танув із кожною хвилиною. Відчаючись, вона витягнула руку над дорогою.
Машини проносилися повз, оббризкуючи її взуття. Та раптом поруч зупинилася срібляста «Шкода».
— Вам куди? — молоденький хлопець опустив вікно.
Марійка залізла в авто й назвала адресу.
— Оце так далеко, — хлопець скривився.
— Будь ласка, допоможіть! Я запізнююсь на співбесіду, — дівчина дивилася на нього з благальним виразом.
— Та гаразд, — неохоче кивнув він.
— Дякую! Тільки можна швидше?
— Ще й поспішає, — буркнув хлопець під ніс і похитав головою.
— Що? — не вМарійка усміхнулася, коли після успішної співбесіди вона й Роман випили каву разом і почали нову, щасливу сторінку свого життя.
