Дощ ллютував над асфальтом, розбиваючись на дрібні струмочки, що бігли до водостоків. Зсередини авто, де гріло тепло і ледве чутно грала музика, я помітив маленьку постать на розі. Дівчинка, років вісім, стискала в руках зів’ялі квіти, а дощ промивав її тоненьку курточку.
Щось обернулося в грудях. Я заглушив двигун.
— Пане! — крикнула вона, ледве перекриваючи шум дощу. — Може, купите квіти для дружини? Вони дуже гарні, віддам недорого!
Не вагаючись, я зняв свою куртку й накинув їй на плечі. Вона була завелика, але хоч якось захищала.
— Тримай, — простягнув я парасольку. — Захворієш інакше.
Очі її розкрилися від здивування.
— Ні, пане, не можу… Мама казала не брати від незнайомих.
— Мама має рацію, але це не подарунок, — з легенькою усмішкою збрехав я. — Це позика, поки працюєш. Скільки в тебе квітів?
Вона швидко порахувала, рухаючи губами.
— Двадцять букетів. По сто гривень, але можу віддати за вісімдесят — вони трохи підмокли.
Я дістав гаманець і подав їй дві тисячі.
— Беру всі.
— Усі?! — скрикнула вона. — Пане, а навіщо вам стільки?
— Роздам їх людям, що йтимуть повз. Нехай і в них буде трохи краси.
На її мокрому обличчі з’явився сором’язливий посміх.
— Правда? Ви такий добрий! Мама не повірить.
— А де твоя мама? — запитав я, беручи букети.
— Вдома, доглядає братика — він захворів. Тому я вийшла, щоб вона не мокла.
Серце стиснулося. Ця мала стояла під зливою, намагаючись допомогти рідним.
— Знаєш що? Залишай собі куртку й парасольку. Вони мені більше не потрібні.
— Але ж…
— Жодних «але». І біжи додому швидше, мама вже, напевно, стурбована.
Вона кивнула, притиснула гроші до грудей і метнулася вперед, але зупинилася й крикнула:
— Дякую вам, пане! Нехай вас Бог береже!
Я дивився, як вона зникає в дощі, прикрита моєю червоною парасолькою, поки не зникла за рогом. Повернувшись у машину, я був промоклим до нитки, але на душі стало легше, ніж будь-коли.
Увімкнувши обігрів і витираючи волосся рушником із заднього сидіння, я не стримав усмішки. Двадцять букетів наповнили салон запахом квітів і надії.
Того вечора я роздав усі квіти: жінці біля світлофора, охоронцеві, дівчині на зупинці — кожному, кого зустрів. І кожна посмішка нагадала мені: я зробив правильний вибір.
Іноді саме під дощем знаходиться нагода стати для когось світлом у темряві.
*P.S.* Дякую, що читаєте. Пишу безкоштовно, бо знаю, як це — не мати грошей, але потребувати історії, яка обійме. Іноді не знаю, чи вистачить сил. Я мама, письменниця, і дуже втомлена. Але йду далі, бо лише це рятує.
Якщо колись зможете підтримати — кавою, словом, чим завгодно — буду вдячна всією душею. Бо в мене небагато, але є ці історії. І я ділюсь ними.
Дякую, що не даєте залишитися самій.
