Сьогодні був день, якого я ніколи не забуду. Наша весільна церемонія з Оленою обернулася справжнім випробуванням, і все через мою матір.
Ще перед весіллям вона наполягала, щоб бути старостою нареченої. «Я ж молода й гарна, хіба не гожусь?» говорила вона. Хоча Олена була проти, я їй поступився, думаючи: «Ну що там може статися? Це ж лише звичай».
Та сталося найгірше.
Моя мати зявилась на весілля в білій сукні такій, що більше пасувала б саме нареченій. Вона буквально вихопила букет у Олени й стала поруч, ніби це вона головна героїня свята. Наречена ледве стримувала сльози, а фотографуватися з нею відмовилася наполегливо.
Але кульмінація настала, коли отець запитав: «Чи є хтось, хто проти цього союзу?»
Моя мати підняла руку.
«Я проти!» оголосила вона. «Це мій єдиний син, і я не віддам його іншій жінці. Сину, ходімо додому, навіщо тобі це весілля?»
Гості завмерли, хтось засміявся. Я стояв, ніби приголомшений, не знаючи, що відповісти. Олена ж, навпаки, не втратила холоднокровності.
Вона спокійно повернулася до мами й голосно сказала:
«Мамо, ви знову забули випити ліки? Лікар же казав без них у вас галюцинації. Давайте я вам принесу води, а ви трохи заспокоїтеся. Адже сьогодні наше весілля! Я ж ваша невістка, а це ваш син. Невже забули?»
Потім вона звернулася до гостей:
«Вибачте, моя свекруха хворіє, іноді каже те, чого не розуміє. Отче, продовжимо її слова не мають значення. Вона просто не в собі».
«Та я не хвора!» скрикнула мати.
«Звісно, звісно, ви просто трохи забули про ліки. Зараз усе закінчиться, і я вам їх дам», мяко відповіла Олена.
Мати зніяковіла, відійшла й сіла. Церемонія продовжилася, і ми одружилися.
Особистий урок: іноді, щоб врятувати своє щастя, треба бути не лише добрим, а й кмітливим.
