Перлина
Мама зранку щось пекла й варила на кухні. Від пахощів у Дмитрика аж слинки текли.
— Мам, я ж страшенно хочу їсти, можна хоч трохи? — нудив він, знову зазирнувши до кухні.
— Почекай, зараз гості прийдуть, тоді й поїмо разом.
— Та коли вони ще прийдуть? — буркнув Дмитрик.
— З’їж яблуко поки. Воно апетиту не зіб’є, — сказала мама, кивнувши на вазу з фруктами.
— Звісно. Від нього ще більше їсти захочу, — зітхнув хлопець, але яблуко все ж узяв і пішов до своєї кімнати, міцно зачинивши двері.
Дмитрикові вже було дев’ять, але виглядав він на першокласника. Кожен дорослий вважав за обов’язок зауважити про його зріст:
— Який ти маленький…
— Напевно, погано їси…
— Ти вже до школи ходиш? У третьому класі? Та не може бути!
І всі радили йому більше їсти.
Однокласники сміялися з нього, дражнили. Коли йому набридало, Дмитрик прогулював школу. Вдавав, що захворів. Та дивна річ — горло червоніло, температура піднімалася. Мама викликала лікаря. Але варто було повернутися до школи й знову почути насмішки — і все повторювалося.
Вчився він добре, але прогули позначалися на оцінках. Мама лякалася, водила сина по лікарях.
— Докторе, чому такий маленький? Зовсім не росте. Ми з чоловіком звичайні, а він…
— Відхилень немає. Усі люди різні. Наздожене однолітків, не хвилюйтеся, — казав черговий медик.
— Прийде час, і виростеш. Чув про Ломаченка? Над ним теж знущалися. Він почав тренуватися, накачався. І став чемпіоном, — додав інший.
Дмитрику прописували вітаміни, прогулянки та ситну їжу.
Так би й «лікували» хлопця, якби один розумний лікар не пояснив стан психосоматикою та не порадив знайти іншу школу чи перейти на домашнє навчання. Дмитрик почав вчитися вдома — і «хвороби» зникли…
Він гриз яблуко й дивився, як хлопці у дворі ганяли м’яча. Його ніколи не брали до гри.
— Не крутись під ногами. Вдаримо — нам від твоїх батьків дістанеться. Іди геть.
І він ішов, понуро опустивши голову. А з ким йому грати? Не з малятами ж. Друзів у Дмитрика не було.
Як же він хотів швидше наздогнати інших. Ніхто не розумів, як він страждає. Засинаючи, щоночі сподівався: прокинувся — і виріс. Та чуда не ставалося.
Не встиг Дмитрик доїсти яблуко й настрадатися через свій зріст, як у двері подзвонили. Нарешті гості. Але він не рушився. Незабаром у кімнату зазирМама зайшла до кімнати, м’яко посміхаючись, і простягнула йому старовинну скриньку, з якої випромінювався теплий золотистий блиск — там лежала крихітна перлина, схожа на сльозу, що, здавалося, пульсувала власним життям, обіцяючи щось незбагненно важливе.
