Чи можна змінити долю? Мабуть, можна, адже доля в наших руках, у наших вчинках і словах. Але деякі, навіть знаючи наперед кінець своєї долі, все одно не намагаються і навіть не хочуть повернути її, направити в інший бік.
Позавчора ця історія. В селі, що розкинулося на мальовничому березі річки, раніше стояла на пагорбі невеличка церква. Ходили люди туди по вихідних і святах. Службу проводив батюшка Тарас. Найдобрішої душі чоловік, глибоко віруючий служитель церкви.
Настали такі часи, коли церкву закрили, а потім і зруйнували. Люди перестали ходити до храму, але в душі все одно вірили. Особливо ті, хто пам’ятав, як це було раніше.
— Батюшко, що ж це коїться, що ж тепер робити? — питали односельці, і навіть молодь, яка ще не розуміла, що буде далі.
Але Тарас завжди хрестив того, хто до нього звертався, і тихо говорив:
— На все Божа воля, але вірити треба. Як же без віри? У душі, у душі…
Хоч тоді й заборонили молитися в церквах, Тарас молився у своїй хаті. Там уже ніхто не забороняв. Жив батюшка з дружиною Ганною, і двоє сина було в них. Привчився Тарас у хаті хрестити дітей — люди все одно йшли, хоч і потай. Відправляв панахиди, а у великі свята служив, навіть і коли лише троє приходило.
Все це відбувалося за зачиненими дверима, тихо, без зайвих очей. Але в селі нічого не сховаєш — всі знали. Знав і голова колгоспу Григорій, який, зустрівши Тараса, грозив пальцем:
— Дійграєшся, дядьку Тарасе, з вогнем граєш. Це я ще заплющую очі, а як інший голова прийде — невідомо, що відбудеться. А ти сам знаєш, що за це буде. Люди в селі різні, мало не хтось донесе…
— Та годі, Григорію, люди в нас добрі, хороші, — хрестив він голову, сам перехрещувався, махав рукою й ішов далі, бурмотячи: — Я вже життя, можна сказати, прожив…
— Яке там життя? Тобі й шестидесяти нема! Жити б тобі та жити! — гукав йому вслід голова.
Сини давно виросли й одружилися. Старший, Олесь, жив окремо, вже і двоє дітей було. Жінка його, Марія, трохи лінива — любила подовше полежати, а в селі де встигнеш? Піч топити, корову доїти.
— Маріє, вставай! — гукав зранку чоловік. — Усі вже на ногах, а ти все валяєшся!
— Зараз, зараз… Голова болить, — нарікала вона, сідаючи на ліжку. — І чого всі так рано метушаться?
Тарас із Ганною знали, що невістка лінива, але молилися за них усіх потай.
А от молодший син, Дмитро, жив із батьками. Дружина його, Оксана, була жвава, як вітер. Все в неї в руках горіло: і сіно гребли, і стоги клали.
— Оксанко, трохи відпочинь, — буркотіла свекруха, дивлячись, як та ловко управляється з вилами. — Хіба ж це жіноча робота?
— Та я не втомилася, мамо! — сміялася вона й працювала далі.
Якось Дмитро привіз колоди з лісу — так Оксана йому рівно пилила, не відставала.
— Оксанко, годі! — казала Ганна. — Вже й батько з Дмитром упораються.
А ще вона вміла шити, пекти, господарювати — усього вміла. Тарас із Ганною любили молодшу невістку. А Марія через це заздрила й рідко до них заходила.
Стояв спекотний липень. Сінокос закінчили, і Тарас, задоволений, вирішив відпочити біля річки.
— Піду посиджу з вудкою, — сказав він дружині. — Над водою прохолодно.
Та тільки збирався вийти, як прибіг сусід Іван, збентежений.
— Тарасе, лихо в сусідньому селі…
Велике село було за чотири кілометри. Син Івана жи
