30 вересня 2025 року
Сьогодні, сидячи у вікні кабіни літака, коли над землею розкривалося все нові і нові поля, я знову подумав про той несподіваний ранок у парку і про ту стару знайому, яку я давно не бачив.
Я, Олег Петрович, був у парку імені Тараса Шевченка у Київському Святошинському районі, коли до мене підходила жінка в довгій вишиванці, вивчала моє обличчя, ніби шукала когось давно забутого.
— Орися, це ти? — запитала вона, трохи прищуривши очі.
— Так, це я. А ви хто? — відповів я, трохи здивований.
— Я — Дарина, — усміхнулася вона, і в її голосі прозвучало тепло дитинства.
— Ой, Дарина, я навіть не впізнавала тебе! Ти так змінилася. Ми обидві постаріли, вже на пенсії, з сивиною в бороді та волосі.
— Так, зросли сиві пасма, та краса твоїх колишніх днів ще проблискує, Орисьо. А я вже зовсім інша — життя не балувало мене. Ти ще живеш тут? Ми всі думали, що ти поїхала до рідного села. А Дмир тебе шукав, не знав, де живуть твої батьки.
Коли я почув ім’я Дмир, відчув холодок. Дарина помітила це, замовкла на мить, а потім продовжила:
— Ми нещодавно поховали Дмирка. Він усе життя думав лише про тебе.
— Як його поховали? — запитав я, відчуваючи, як серце стискається.
— Його серце підвело, — мовила вона. — Я ж приїхала до своєї внучки, вона вже заміжня, вчиться в університеті в Одесі.
Ми довго розмовляли, дві колишні одногрупниці, обмінялися адресами, і я пообіцяв завітати до неї. Дмир був двоюрідним братом Дарини, ми навчалися разом у паралельному потоці.
Через кілька днів я вже був у літаку, що піднімається над полями Подільського регіону. Я не боюся літати, адже багато разів вже піднімався в небеса, і спокійно відкинувшись на спинку крісла, закрив очі. Мої думки повернулися до студентських років, до того, як я познайомився з Дмиром — високим, привабливим хлопцем з карими очима, що одразу закохався в Ориську.
— Привіт, — сказав він, і його погляд не відводився від неї, а вона, трохи збентежена, тихо відповіла.
Тоді ми були студентами третього курсу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Орися мала близьку подругу Лізу, з якою ділила кімнату в гуртожитку. Пізніше я дізнався, що Дарина — сестра Дмирка, а їхні матері були сестрами.
Орися була серйозною дівчиною, її мета — отримати вищу освіту і стабільно влаштуватися на роботу. Хлопці, які бачали її блакитні очі, часто закохувалися одразу, але вона знала свою ціну і не піддавалась компліментам. Хоча її зовнішність була ніжна, характер був стальний.
З Дмиром усе було інакше. Після знайомства він одразу запитав:
— Прогуляємося після лекцій?
— Прогуляємося, — відповіла Орися, здивована собою, бо він був надзвичайно красивий, і вона швидко погодилась.
Ми гуляли по Львову, тоді ще називали його «Львівом-героєм», милувалися його архітектурою, що здається казковою. Орися, родом із провінційного села, мріяла з шостого класу навчатися саме в цьому місті, і мрія збулася.
З Дмиром ми часто піднімалися на дах старої будівлі на вулиці Піддубної, звідки відкривався захоплюючий краєвид на місто, річку Дністер і сонце, що сідало над горизонтом.
— Дмире, дякую тобі, я такої краси ще не бачив, — захоплено казала я.
— Я знав, що тобі сподобається, — відповідав він.
Ми закохалися, і наші серця билися в унісон. Однак наші стосунки були сповнені ревнощів і сварок. Одного разу в студентському кафе Дмир, розлючений, підняв руку і вдарив мене по щічці. Я вибігла з кафе, схопила таксі і поїхала назад до гуртожитку. Пізніше він прийшов, вибачався, і ми провели ніч у розпачі і примиренні.
Після випуску ми не поїхали додому, а вирушили до Києва до друга Дмирка, художника, який жив у старій квартирі на Хрещатику. Ми гуляли по Майдану Незалежності, відвідували музеї, сміялися, їли морозиво і вареники, каталися на метро.
Тим не менш, наші сварки тривали майже кожні два-три дні, а примирення були ще більш запальними. До п’ятого курсу я вже втомився від нескінченних бійок і вибачень.
— Орисьо, я збираюся їхати до твоїх батьків і просити твоєї руки, — сказав Дмир. — Ми повинні одружитися і після закінчення університету переїхати до мого рідного села.
Я любив його, але боявся шлюбу, бо в моїй родині вже був обраний наречений — Вадим, син друга мого батька. Батьки ніколи не погодяться на Дмирка, а я не хотіла розчаровувати їх.
Коли ми отримали дипломи, я в таємниці від Дмирка зібрав речі і втек. Не повідомив навіть Лізі. Поїхав у село, де живе моя сестра, сподіваючись, що Дмир шукатиме мене. Він два тижні чекав, а потім повернувся додому.
Так закінчилася наша бурна, непередбачувана любов. Я одружилася з Вадимом, спокійним і розсудливим чоловіком, народила сина, і ми з чоловіком відкрили сімейний бізнес у сільському районі. Тепер я живу у своє задоволення, радіючи двом онукам‑близнюкам.
Час від часу згадую університет, Дмирка і наші молоді роки, сміючись над тим, як ми колись вважали, що кохання — це вогонь, який знищить усе навколо.
— Як же я могла мати стільки сил і розуму, аби віддати себе Дмиркові? — думаю я. — Це був би немислимий шлюб.
Ліза часто кликала мене на зустріч колишніх одногрупників, але я відмовлявся, бо боявся випадково зустріти Дмирка.
— А що, якщо я не зможу контролювати емоції, побачивши його? — думала я. — Зраджувати чоловікові не в плані. Нехай Дмир пам’ятає про мене лише в спогадах.
Тепер, коли я чую голос стюардеси, яка повідомляє про посадку, я розумію, що життя — це постійний політ над землею, а наші зустрічі — лише зупинки.
Зустрівши Дарину в аеропорту, вона запросила мене до свого будинку, а потім ми разом поїхали на цвинтар. Там вона показала мені могилу Дмирка, де його карі очі дивляться з пам’ятника.
— Я чекатиму тебе біля воріт цвинтаря, — сказала Дарина. — Залишаю тебе тут…
— Ось я й прийшла, — відповіла я, коли її сестра відступила. — Сядемо поруч і поговоримо. Ти мене все одно почуєш. Пробач, що не попрощалася раніше. Тепер я вирішила назавжди залишити його у минулому…
Довго я ще розмовляла з Дариною, а потім повільно пройшла до воріт цвинтаря. Вона чекала, розуміючи, що мені треба виговоритися, і що це була наша остання зустріч.
**Урок, який я виніс:** кохання без поваги і довіри перетворюється на вогонь, що спалює і серце, і душу. Тому важливо будувати стосунки на взаємному розумінні, а не на пристрасті, що швидко гасне.
