— Я не дам тобі це зробити, Гриша! Тільки через мій труп! — вигукнула Ганна Петрівна, заважаючи пройти до городу.
— Відступи, мамо! Рішення вже прийняте! Завтра приїде техніка і все зрівняє з землею. Папери підписані, — важко вдихнув Григорій, не зважаючи на погляд матері.
— Які ще папери? Хто дав тобі право розпоряджатися землею, яку твій батько чотири десятиліття обробляв власними руками? На якій я щовесни спину гнула? — старенька стискала зморшкуваті кулаки, а вітер розпущував її сиве волосся.
— Не драматизуй. Ти вже не в тому віці, щоб копатися в ґрунті. І кому потрібні твої огірки‑помідори? У крамниці все є, — Григорій простягнув руку до калитки, та мати знову встала між ними.
— У крамниці? — презирливо фыркнула Ганна Петрівна. — Це не їжа, а хімія! Твій батько в гробу перекидає від твоїх слів!
Суперечка під старою яблонею, обсипаною соковитими плодами, переросла в справжню свару. Навколо розкидалися грядки з помідорами, зрілими гарбузами та високими кущами малини. Повітря пахло травами та стиглим яблуками. Небо над селищем Липівка було глибокосинє, а рідкі хмари повільно пливли над спокійними хатами.
Григорій, високий чоловік із першими сивими волосинами на скронях, відчув, як у нього всередині кипить роздратування. Він приїхав із Києва з чітким планом: продати ділянку забудовнику і забрати маму в міську квартиру. Дім, у якому пройшло його дитинство, давно зруйнувався, дах протікав, а матері з кожним роком ставало важче впоратися з господарством. Але старенька не хотіла чути про переїзд.
— Мамо, будь розумною. Тобі сімдесят два. Ти цілодобово пахняєш цей город, ніби від цього залежить твоє життя.
— Так і є, — тихо відповіла Ганна Петрівна, пом’якшившись. — Це й є моє життя. Що я буду робити в твоїй квартирі? Сидіти перед телевізором? Я задихнусь там.
— Ніхто не задихнеться, — зняв окуляри Григорій і втомлено притиснув переносицю. — Ти будеш поруч з нами. Олена вже підготувала для тебе кімнату, внучка щодня питає, коли бабуся приїде.
— Олено, — усміхнулася старенька, і її обличчя на мить розцвіло. — Але я цей дім не кине. Тут усе моє, усе рідне. Кожен куток пам’ятає твого батька.
Григорій зітхнув. Мати була вперта, як завжди. Сперечатися з нею було марно, а залишити її одну в розваленій хаті він не міг. Будинок для літніх людей не підходив — мати не пережила б такого зрадництва. Міська квартира її не радувала. Але і сільське життя в її віці ставало все небезпечніше.
— Хочеш, допоможи мені зібрати останній урожай, — раптом попросила мати, змінюючи тон. — Яблуні цього року уродили, як ніколи. Грішно залишати їх.
Григорій погодився, сподіваючись, що під час роботи зможе ще раз поговорити про переїзд. Вони разом попрямували до сараю за кошиками і драбиною.
— Пам’ятаєш, як батько змушував тебе щоранку поливати ці яблуні? — запитала Ганна Петрівна, коли вони підйшли до дерев. — Ти так на нього сердився. А зараз бачиш, які плоди? Антоновка, твоя улюблена.
— Пам’ятаю, — неохотно відповів Григорій, відчуваючи, як у горлі піднімається ком. — Але це давно, мамо. Часи змінюються.
— Часи змінюються, а люди залишаються ті самі, — філософськи зауважила старенька, передаючи сину потертий кошик. — Не забувай корені свої.
Сонце повільно сідало за горизонт, розмальовуючи небо в червоні відтінки. Вони працювали пліч-о-пліч, збираючи соковиті яблука. Григорій час від часу поглядав на мати, помічаючи, як старіли її руки, як глибокі зморшки з’являються на обличчі. Але в очах і досі палає той же вогонь, що й у молодості — впертий, невгасимий.
— Твій батько казав, що земля жива, — порушила мовчання Ганна Петрівна. — Вона все відчуває і все пам’ятає. Якщо ти ставишся до неї з любов’ю, вона тобі віддячить.
— Мамо, — поставив кошик на землю і серйозно подивився на неї, — я продав ділянку не за гроші. Я хвилююся про тебе. Ти тут одна, без допомоги, без належної медицини. Що, якщо щось станеться?
— Зі мною нічого не станеться, — відмахнулася старенька. — Василина з сусідньої хати щодня заходить. А Петрівна через дорогу завжди допоможе. Ми ще тебе переживемо!
— Василина вже сімдесят, а Петрівна ледве ходить. Які з них помічники?
— Не ображай старих! — грізно сказала Ганна Петрівна. — Ми ще будемо! Вчора Василина принесла мені цілий таз малини, сама зібрала. А Петрівна пече такі пироги, що пальчики оближеш.
Григорій покотив головою. Мати жила у своєму світі, де сусідки вічно молоді і сповнені сил, де город годує краще будь‑якої крамниці, і де минуле важливіше майбутнього. Як пояснити їй, що він просто хоче її захистити? Що кожного разу, коли він летить до Києва
