29 серпня
Туман, мов біла тканина, розстелився над Дніпром, коли я, Марія Петрівна, сиділа на кроквях нашого старого дачного будиночка і спостерігала, як сходить сонце. Літо завжди починалося для мене саме з цього моменту — тиша, прохолода, перші промені і димок з вогнища по соседньому ділянці. Скільки таких світанків я бачила, важко підрахувати, а цей був особливим. Останнім.
— Бабуся, чому не спиш? — з зітханням з’явилася на порозі моя онука Зоря, ще сонна.
— Просто милуюсь, — коротко відповіла я, — підходь, подивишся, яка краса.
Зоря плюхнулася на сходинку поруч і притиснула голову до мого плеча. Їй чотирнадцять, і зазвичай підлітки в такому віці не люблять прокидатися рано, особливо під час канікул. Але коли вона дізналася, що дачу продають, кожна мить тут стала цінною.
— Бабусю, а може, передумаєш? — запитувала вона знову.
— Дорога, я б і хотіла, та не можу утримувати цю ділянку. Руки вже не ті, спина болить, а грошей на допоміжників немає. Ділянка заростає, будинок потребує ремонту.
— Ми ж могли б допомагати: тато, мама… — почала вона.
— Твої батьки й так весь сезон на роботі. Відпустку проводять з телефонами в руках, постійно на зв’язку з офісом.
— Неправда! — заперечила Зоря. — Тато минулого року фарбував паркан!
— Фарбував, — кивнула я. — А потім три дні лежав з болем у спині і пообіцяв собі більше не брати молотка. Мама встигає лише на кілька вихідних, поливає грядки, а ввечері ледве піднімає руки.
— Але…
— Ніяких «але», — м’яко перебила я. — Це моє останнє літо на дачі. Нехай і твоє буде особливим. Не будемо сумувати заздалегідь, а проведемо дні так, щоб їх запам’ятали назавжди.
Я легенько погладила Зорю по голові і підвелася.
— Підніму чайник. Сьогодні багато справ — до нас приїдуть дядо Костянтин і тітка Марічка.
Зоря одразу ожила. Візит родичів завжди обіцяв історії, смачний обід і розмови з Марічкою, яка, незважаючи на свої п’ятдесят, розуміла молодь краще, ніж багато її ровесників.
Опівдні будинок наповнився голосами.
— Маріє, привезли розсаду! Три сорти помідорів, як ти просила, — гучно оголосив дядо Костянтин, заносячи до хати важкі коробки.
— Навіщо нам розсада, якщо ділянку продають? — пробурмотіла Марічка.
— А от які помідори будуть восени! Встигнемо ще посмакувати! — усміхнулася я, обіймаючи гостей.
— Шкода, що продаєте, — кивнув Костянтин. — Тридцять років сюди їдемо. Скільки свят відзначали, скільки шашликів готували…
— Не починай, — зупинила його Марічка. — Ми вже сто разів про це говорили. Куди ставити ящики?
Поки дорослі розкладали розсаду, я бачила, як Зоря блукає по ділянці, торкаючись кожного куща, кожного дерева, ніби прощається. Стара дика яблуня, на яку вона спала три роки тому і зламала руку. Кущі чорної смородини, де вона і двоюрідний брат Дімко ховалися від мене, натхнені ягодами до болю. Похилена теплиця, куди я заборонила входити, а вони все ж лазили. Кожен куточок, кожен сантиметр землі був просякнутий спогадами.
— Ей, мрійниця, — кликнула її тітка Марічка, — іди допомагай чистити картоплю!
За обідом, як завжди, говорили про все на світі. Дядо Костянтин розповідав про сусіда з під’їзду, який ремонтувався в три ночі, Марічка ділилася секретами нової дієти, а я згадувала, як з діду Григорієм вперше побачили цей куточок.
— Раніше тут були справжні зарості, — казала я, нарізаючи огірки в салат. — Георгій мій, царство йому небесне, одразу сказав: «Маріє, це наш ділянка. Буде будинок, буде сад, а там, біля річки, ставимо бесідку для вечірніх чаювань».
— А бесідку так і не поставили, — зауважив Костянтин, наливаючи чай.
— Не встигли, — зітхнула я. — Здавалося, часу зайве, ми ще встигнемо. А потім його вже не стало, — замовкла. — А тепер і дачі скоро не буде.
Тиша заповнила кімнату, лише гудіння бджіл за вікном і тикання старих годинників на стіні порушували спокій.
— Хто ж покупець? — першою порушила тишу Марічка.
— Молоде сімейство з малим сином, — відповіла я, оживившись. — Їм сподобалося. Хочуть жити тут постійно
